Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 214
Іван Франко
– Овва, без одного Василя обійдеться весілля. – я покинув його і зблизився до Гедвіґи, що, розсміяна, сиділа в колі спільних приятелів.
– Гедвіґо, – без переконання промовив я, – піди до Рамакаршні та розвій його тугу.
– Він завжди такий, – невдоволеним голосом відізвалася. – Хорий сьогодні.
– Хорий з заздрости. Я ще раз подивився в сторону Рамакаршні, але заздрість почорнила його темним сутінком. Тільки жемчужний перстень горів, розприскуючи зелену отруту.
– Гедвіґо, я з тобою хочу говорити в преважній справі.
– Та ти нічого иньшого й не робиш, тільки по кутах говориш.
– Евгенюк, твої танці вже скінчилися, отже до побачення, – з тими словами взяв я Гедвіґу під руку та потягнув до сусідньої кімнати. Я був дійсно в клопоті, як маю їй сказати про свої темні переживання при грі.
– Вибачай, що завдаю дразливе питання. Отже, прямо: яке твоє відношення до індуса?
– Се має бути експеримент для твоїх спостережень?
– Ні, я з ним сьогодні багато говорив. Він має жаль до тебе.
– Давня історія, – сказала Гедвіґа. – Ми пізналися тому два роки в Гайдельберґу, в заграничній кольонії, як оце Ойкенгавз. Тоді мав він реферат про індуську фільозофію. Його очі так іскрилися. Я від них не могла відірватися. Бачила тільки їх. Врешті два велетенські ока відірвалися від його тіла, виповнили собою цілу салю та, гойдаючись, котилися до мене, мряками й чорною заслоною вкривали мені цілий світ. Реферат давно скінчився, а я далі бачила тільки великі, чорні очі, що гляділи на мене, лякали і притягали до себе чимсь давно знайомим. Так почалося наше знайомство. Моя душа, – говорив він, – відгомін Індії, далекий спомин, замандрований в Европу.
– Так, так, але се не те…
– Навпаки, се основа. Ми стали приятелями. Рамакаршня мандрує з університету до університету. Я за ним.
– Се мало б значити, що ти стала або станеш його дружиною?
– Так, колись…
– Подумай, Гедвіґо, – суворо промовив я. – Ти думала над подібностями, що лучать вас обох, але чи ти думала над ріжницями, тими засадничими ріжницями, що з непорозуміння роблять трагедію?
– Мене лучать погляди Рамакаршні на жінку, від якої жадає повного самозаперечення.
– Або рабства, – схопив я її думку. – Се й є та засаднича ріжниця, що вас ділить: тебе, Гедвіґу-войовницю, і його кольорову культуру. Кохання – се чистий гін, потяг до жінки, і – потяг до матері. Втеча від нестерпної туги за бажаним, за цілістю.
Гедвіґа засміялася.
– Отже, Рамакаршня мав би бути мені матір'ю?
– Ні, ти йому. Він тобі – братом і мрією, а сего я в ньому не бачу. Для нього ці поля порожні, для тебе – колись стануть святі.
– Я не аналізую. Нас ділить тільки виховання, я його перевиховаю.
– Не виховання, а кров, инакше розуміння життя.
– А таки побачиш, що на моє вийде! – зовсім по-жіночому, вічно жіночому, скороговіркою заговорила Гедвіґа. – Я мушу його переконати, що хоч перетанцюю кілька танців, то ані мені нічого не станеться, ані він нічого не стратить. І я переконаю його.
Гедвіґа вийшла, й я лишився сам у тьмяній кімнатці. На дверях станула нова пара. Се був якийсь німець з мексиканкою. Мексиканка встидливо спускала занавіси на очі.