Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 208

– Іван Лукич! – чую за вікном Фадеїв голос. – Іван Лукич, спите? Тільки що землетрус був… Підлога там у вас ціла?!

Можете сміятися, панове. Але відтоді я пояснюю кожний начебто надприродній випадок у спосіб реальний. Проте та хвилина жаху поклала на мені сильний відбиток. Я скорше наложив би на себе руку, як допустимо, переночував би на цвинтарі чи в старій обезлюдненій хаті.

Ми тільки тепер уважно приглянулися Іванові Лукичеві. Він був жовтий, як віск, а руки йому трусилися.

Ростислав Єндик

Народився 1906 р. в с. Залуче на Коломийщині. Письменник, публіцист, антрополог, член НТШ. У 1930-их роках співпрацював з часописом «Вістник». Автор праць з антропольоґії: «Антропольоґічні прикмети українського народу» (1934), «Вступ до расової будови України» (1949), монографій про Адольфа Гітлера (1934), Дмитра Донцова (1955), збірок оповідань «Регіт Арідника» (1937), «Зов землі» (1940) та ін.

Після війни мешкав у Німеччині, помер у 1974 р. в Мюнхені.

Оповідання друкувалося у «Вістнику» (1935, № 5)

Забава в Ойкенгавзі

І

Під моїми вікнами розлігся свист. Старий студентський звичай виклику. Се Карло виграє на листку гимн, що незабаром має греміти на вулицях Єни. Скоро збігаю по сходах та відчиняю браму.

– На всіх германських богів! Замикай скоро буду, бо кожна хвилина дорога. Дивися.

Але я й без зазиву вп'ялив уже очі в небо. Се Цайс вирізує з овиду сліпучими рефлєкторами, неначе велетенськими ножами, шматки темного ґранату, вимірює на ньому поля, палить небо, розбиває його на тисячні кусні, кує, ломить, рве та розкидає в безконечність. Мільйон елєктричних свічок заганяє ніч у глухі завулки та благословить новий світанок. З фабричної вежі витягає світляний коркотяг пластами пожежу і, шпурляючи, розстелює її в повітрі та вимощує стежку від землі до зір. Сею стежкою котяться вовнисті хмаринки, перетинають її та родять кучеряві місяці, що граються зі світлом, як припняті вітром до димарів бальончики.

Ціла Єна вилягла на вулиці, але на них серед радощів тільки діти. Старі й молоді, бородаті та безвусі, великі й малі – всі злилися в танкову, пружисту масу, якої хребтом пливуть хрещаті корогви. Маса кипить, хвилює і б'є об стіни веж, об лицарські замки, вганяється у вгнуті вулички та розпихає розпухлі будівлі двацятьрядною лавою. Ритмічний стук чобіт, хвилястий гук людей, витручених з міщанської орбіти, товче каміння в порох, замітує вулиці, розхитує кам'яниці.

На вежі Цайса відчувають гомін мас. Напруга збірноти, що робить з міста чисте поле, вільний степ, – гуде тепер з вежі п'ятьма мільйонами свічок. Світло жене лапатими хвилями та запалює на горах багрові кострища. З тих кострищ спливає вділ червоними потоками димлива кров та іржавим перснем давить за горло місто. З півночі підноситься поволі смуток. Се смуток вождів народу, що непобіджені упали; батьків родин, що стратили у безвістях синів; молоді, що чахне в старечому безділлі.