Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 198

– Ні, ні, стривай! – хитнула головою. – Прийшла до мене й кивала пальцем – кликала мене…

– Мрі, так не можна! Тобі це снилось! – страхітливо перебив.

– Ні, вона була! Отака старенька бабуся у фіолетовій сукні… Принесла зі собою запах далеких морів і країн… Дивилася на мене так ласкаво… і кивала пальцем… Щось шепотіла та вітер заглушив її слова!

У голосі Мрі пробивалася певність. Не було в ньому ніякого сліду гарячки. Марка прошив моторошний холод. Хотів перечити, переконувати – не міг…

– Ах, як важко кидати мені тебе… як важко!.. та що ж… – гризький кашель бухав з її грудей. Сухо заходячись, рвала свої легені. Марко злякано кинувся до неї.

– От, бачиш! Тут уже нічого немає, - вказала на груди. – Тут тільки пустка!.. Піду від тебе геть. Назавжди… Будуть іти нові весни та осені… будуть цвисти дерева та квіти – а мене вже не буде. Буду в землі… Гнити… уся, вся зогнию…

– Мрі, кохана Мрі, не можна! Мовчи! Благаю – мовчи!.. Ти будеш зо мною… Навіки. Не дам тебе нікому!.. Ти будеш завжди моя!.. – розпачливо, хрипко кидав Марко…

– Мар, положи свою голову ось тут, на груди… нехай мені здається, що все є добре… як передше…

Марко легенько поклав голову. Засунула в його волосся свої холодні пальці і, сльозаво задивлена у весну за вікном, всміхалася тихо й смутно…

Яблуні стукали в шибки…

Вертався із цвинтаря. Поламаний, прибитий, без однієї думки. Хитаючись, мов тінь пияка, проходив провулками міста.

Здавалося, що був на похороні когось далекого, чужого. Прощав того чужого без співчуття, зовсім бездумно… Ледве волік за собою важенні ноги. Поспішав чомусь, щоб не спізнитись додому, бо там чекає Мрі.

Раптом мигнуло йому лискавкою, що Мрі вже не жде, що її вже нема. Пригадалися молитви над гробом за рабу Божу Марію – але не дуже над цим застановлявся. Було так страшно пусто… Зайшовши у свою дільницю, щохвилини зупинявся, дивився на кам'яниці, щоб розізнатись, куди далі йти – будинки видавалися йому чужими і непривітними.

Перед сходами до свого будинку зупинився. Пригадалося йому, що цими сходами ступав сьогодні враз із багатьма людьми. Щось ще тиснулось у спомині, але він не розбирав… Майже вибіг нагору. Постукав у двері. Ніхто не відчиняв. Пошукав у пальті ключа.

У сінях стояв якийсь млісний задух. Заточився. Пригадав собі, що так пахне кадило та воскові свічки… Всім тілом пхнув двері найближчої кімнати і опинився у свому кабінеті. Звалився в крісло, не скидаючи ані пальта, ані капелюха. Хвилини були довгі, безконечні. Було тихо. Та враз із цього спокою виросло щось дике, страшно дражливе…

Ні, цього було забагато! Рішуче забагато… Десь там у стіні, в мурі виразнісінько цокав годинник. Так… о!.. знову… знову… Можна було докладно почути хід його зубчастих колісцят. Навіть шелест довгого, мосяжного маятника…

Марко швидко кинувся до стіни. О, тут… під цим килимом, що нітрохи не приглушував цього пекельного ходу, був він… цей годинник… Гупнув з усієї сили п'ястуком:

– Мовчи, мовчи!

Та годинник у стіні, глибоко в цегляному мурі, спокійнісінько, як і раніше, вицокував своє незмінне, холоднометалеве «тик-тик, тик-тик!!!»