Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 157

Довкруж на весь окосяг ані сліду якогось села або хутора, тільки пара вихорів, наче пси спущені зі смичі, завивали й скавуліли.

Інженер затарабанив п'ястуком у темні двері. Вони відчинилися тої ж миті. На порозі ледь освітлених сіней стояв сивий здоровань, вітаючи його чудним усміхом. На прохання про нічліг кивнув приязно головою і, міряючи очима міцно збиту постать молодої людини, промовив голосом лагідним, сливе пестливим:

– Буде, аякже, буде де покласти ясну голівку. Ще й на вечерю не поскуплюся, аякже, нагодую ясного пана і напою, аякже – напою. Заходьте в хату, осюди, еге, до тепла.

І м'яким батьківським рухом обняв гостя за пояс й повів до дверей кімнати. Ожарському рух цей видався зухвалим, і він охоче б скинув руку старого, але тримала вона його міцно і, коли вже він, долаючи внутрішній опір, переступав високий поріг, то спіткнувся і мало не впав, якби не поквапна поміч господаря, що підхопив його, мов дитину, на руки і достоту вніс без найменшого зусилля в хату. Тут, опустивши інженера на підлогу, сказав якимсь иньшим голосом:

– Ну, і як же вам мандрувалося на вітрі? Легусінькі ж бо ви, як пірко…

Ожарський остовпіло зиркнув на чоловіка, для якого він видався пір'їною, і разом з подивом відчув ще й відразу до цієї настирливої ввічливости, до улесливої усмішки, що наче б навіки запечатала вуста господаря. Тепер у світлі закоптілої лампи, що звисала на шнурі з брудної стелі, міг детально його роздивитися. Чолов'яга мав літ сімдесят, але худа, рівна постава і щойно задемонстрована міць, суперечили такому похилому віку. Обличчя велике, вкрите бородавками, буйні обвислі підковою сиві вуса і таке ж сиве довге волосся. Очі були особливі – чорні, з демонічним полиском дикого жагучого вогню, що справляв на Ожарського магнетичний вплив.

Господар тим часом заходився біля вечері. Зняв з полиці шинку, буханець хліба, добув з креденсу карафку з горілкою і поставив на столі перед гостем.

– Прошу їсти. Почувайтеся як удома, зараз принесу борщу.

Поляскавши по-панібратськи гостя по коліні, вийшов до комори.

Ожарський за вечерею роззирався по хаті. Вона була низька, квадратова, з курною стелею. В одному куті біля вікна стояла лава, а навпроти щось на зразок шинквасу з барильцем пива. Всюди висіло густе зі срібними полисками павутиння.

– Душогубка, – процідив він крізь зуби.

У печі клекотіло полум'я, а в челюстях під чотирикутною заслонкою дотлівало вугілля, і це тихе дотлівання жару зливалося з бурчанням закипілої на плиті страви в якусь таємничу напівсонну бесіду, в притлумлені пошепти душної оселі на тлі гучної сніговиці надворі.

Скрипнули двері комори, і, всупереч очікуванням Ожарського, підбігла до печі низька міцно збита дівка. Відставила набік великого баняка і, перехиливши, налила в глибоку глиняну миску густого наваристого борщу.