Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 152

А якщо те «щось» існує насправді – для чого надавати йому можливість «ховатися»?

Одонич став переконаним прихильником далеких ясних перспектив, широких пляців, розлогих і відкритих, ген, ген далеко, доки сягнеш оком, просторів. Не терпів тому двозначности завулків, прихованих зрадливо в напівмороці піддашків, облуди поперечних доріг і крутих «вуличок без виходу» великого міста, які, здається, вічно чигають на самотнього перехожого. Якби це залежало від нього, то будував би міста за абсолютно новим планом, основою якого були б простота і щирість; було б там багато, дуже багато сонця і широко розкиненого простору.

Тому із задоволенням прогулювався за місто розлогими малолюдними бульварами або у підвечірню пору приміським вигоном, який тихо губився в імлі безконечної далі.

І помешкання Одонича за цей час піддалося радикальним змінам.

Виходячи з засад простоти і щирости повикидав усе, що в будь-який спосіб могло володіти манерою «прикривань і заслон».

Отож зникли старі перські килими, пухнаста «бухара» і «волохачi», які приглушували луну кроків, безповоротно зійшли зі стін фалдисті портьєри і драпування. Звільнив вікна з дискретних фіранок, повикидав шовкові екрани. Навіть ширма з зеленої китайки, яку колись так любила Ядвіга, перестала затуляти потрійним крилом інтер'єр спальні. Навіть шафи виявилися предметами, яких запідозрили у приналежності до категорії «сховків». Тому наказав винести їх на стрих, задовольняючись звичайними вішаками і плечиками.

Отак горі дном перекинуте помешкання набуло характеру дивної, межуючої з убогістю простоти. Знайомі, яких у нього було дуже мало, почали звертати йому увагу на надмірну примітивність умеблювання, закидаючи щось про шпитально-казармовий стиль, але Одонич приймав ці зауваги з поблажливою посмішкою і не давав себе переконати. Навпаки, з кожним днем йому все більше подобався інтер'єр його житла, яке покидав усе рідше і рідше, уникаючи таким чином «несподіванок», які чигали зовні. Любив це своє тихе простолінійне помешкання, де не мусів лякатися задніх думок, де все було ясне і відкрите «як на долоні».

Тут нічого не ховалося за шторами, нічого не чаїлося під тінню зайвих предметів умеблювання. Не було тут жодних настроєвих напівмороків і напівсвітел, жодних недомовок і проблематичних замовчувань. Все було очам видне, як «окраєць хліба на тарілці або кухарська книжка, розгорнена на столі».

Удень помешкання заливали струмені здорового пружного сонця, від перших променів до вечірніх сутінок розбризкували яскраве світло жарівки. Очі господаря дому могли вільно і безкарно мандрувати гладкими стінами, не позавішуваними драпуванням, оздобленими подекуди лише парою англійських спокійних за змістом гравюр. Нічого тут не могло застати зненацька, нічого не сиділо непомітно навпочіпки за котримсь кутом.