Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 127

Патріотам вона розказувала, що Джулія має зовсім иньші погляди, ніж її чоловік і, що дуже можливо, тоді вороги через неї довідалися про майбутнє повстання. Власне, вона їй одного разу майже призналася, що воно було так… Марія обурювалася і дивувалася…

Обурювалися і дивувалися ті, що її слухали – так вона щиро говорила: на очах були сльози, обличчя червоніло з великого хвилювання.

В ті часи познайомилася з Бенедетто Порта. Він теж ненавидів Джулію, як звичайно ненавидять лихі тих, кого тяжко скривдили. Спільне чуттє поєднало його з Марією Дольчепане, і вони разом взялися шкодити Джулії. Бенедетто, яко ніби давнішній приятель дому Кастелло, запевняв, що Джулія справді така, як каже Марія. До речі, Джулія була родом з Риму і в N. мало її хто знав, бо за своє життє з чоловіком вона мало виходила з дому.

Хто повірив тому, що казали, хто не цікавився ні вірити, ані не вірити. Але кількох, з тих котрі давали Джулії заробіток, вдалося одбити. Коли з мізерного заробітку та одібрати значну частину – се значить потайно і невидимо засудити людину на смерть.

Працюючи на одному ґрунті, Марія Дольчепане та Бенедетто Порта так з'єдналися, що коли чоловік поїхав на війну, вона перейшла жити в будинок Порта, в той самий, що колись належав Кастелло, в ті самі покої, де жила Джулія…

Марії було дуже приємно походжати по тих самих покоях, з яких Джулія мусіла піти на злиденне життє. Але, власне, вона в душі почувала себе так, мов опинилася в чужих покоях, в яких є якісь незнані господарі. Ті похмурі покої, ті пишні фрески і строгі меблі пригнічували її, що вийшла з міщанської родини, що розбагатіла завдяки якимсь темним справам під час повстання.

Через місяць вмерла від голоду дитина Джулії, а вона сама отруїлася.

Коли Марія почула про се, їй стало якось легко на серці, наче з її дороги вступилася якась навісна постать. Вона навіть вийшла на балькон, коли тіло Джулії везли на кладовище. Чорні коні трохи не бігом провезли чорний фургон з труною. П'яний візник сидів боком і голосно вигукував підганяючи їх.

Марії стало чогось ніби страшно. Вернулася в покої, походила по них, але не заспокоїлася. Тоді щоб розважитись, спустилася на вулицю. Біля виходу стояла стара Катерина, сторожова жінка.

– Сіньору Джулію вже одвезли на кладовище, – сказала стара Марії і додала: – вона стільки мучилася на світі! Все щастє своє і найтяжчу свою першу муку вона зазнала тут, у цих палатах і вона сюди вернеться…

– Що ти говориш дурниці! – скрикнула Марія і поблідла.

– Так завсіди буває… от наприклад… – почала стара, але сіньора не схотіла далі слухати, а швидше пішла геть.

Увечері Марія не знала, що робити, так їй було чогось тяжко і страшно. Їй здавалось, що в покоях темно, що світло тьмяне і ніяк не може подолати темряви і що скрізь навколо чується якийсь невидимий рух. Вона боялася привидів, як їх боялися всі в тому старому місті, де життє майже без одміни було таке, як віки назад, де думки і вірування передавалися незайманими від дідів, від прадідів.