Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 120
Іван Франко
А перед очима, як живі, стали поперетягані і потикані ножем шиї.
Він хотів ворухнути ногами, але не міг: вони складали з ліжком одно ціле. Тільки руки, як тіні, нечутно шукали кругом.
Одна зачепилася за вузький ремінний поясок, що висів на спинці крісла.
А голова ще більше просунулася в хату, і профіль шиї ясно визначався на білім луткові.
Блискавкою промайнула в голові маленька, з однієї лінії, фігура, страшна, як смерть.
Бо вона була символом смерти.
IX
І кінець пояска, як гадюка, просковзнув крізь пряжку, і символ смерти був уже в руках.
Один бистрий непомітний рух – і ремінь туго затягся кругом шиї в вікні.
Щось глухо уркнуло в стиснутім горлі… брязнули розбиті склянки… знадвору застукало в стіну, ніби хто швидко дрався по стіні…
А він, уже не помічаючи ніяких звуків, тяг за ремінь все дужче й дужче.
Згодом устав на ліжку і закляклими руками натягав кінець…
Час не існував. Тільки чулось скреготаннє скла об стиснуту шию.
А потім і це зникло.
Тоді злість, як вибух пожежі, обхопив його з тім'я до п'ят.
Він підняв ногу і скільки сили ударив у голову.
І раз за разом, все більше скаженіючи, він підводив і опускав ногу.
І кожний раз у кімнату падав ляскаючий звук, ніби хто плямкав великими одвислими губами, і в'яло качалася по лутку голова та злісно скреготіли шматочки по затягнутій шиї.
Було схоже на те, ніби він одривав міцно прив'язаний м'яч, не міг одірвати, і бив його від злости ногою.
Нога була мокра і тупо нила…
X
…Утома свинцем придавила його тім'я. Він сів і, ледве рухаючись, прив'язав ремінь до ліжка і, не однімаючи руки, упав на подушку. І не було вже ні страху, ні звуків. Він спав, як мрець…
Сіра усмішка світання заграла на п'яти шибках чудного вікна.
А на луткові лежала кривава голова з перев'язаною ременем і порізаною склом шиєю.
І вилізлими очима пильно вдивлялася в скорчену сонну людину на стоптанім і скривавленім ліжку…
Надія Кибальчич
В старих палатах
Паоло Порта рішив переїхати на зиму до стародавнього міста N. і оселитися в будинку, що дістався йому від покійного дідового брата Бенедетто Порта.
Того будинку він ніколи не бачив, бо ніколи не був у N. У нього було чимало маєтків у ріжних провінціях і чимало будинків по ріжних містах. Свого діда, Бенедетто Порта, від котрого йому зосталась величезна спадщина в додачу до великої спадщини по батькові, він бачив тільки раз. Тоді він був ще підлітком. Дід справив на нього дуже неприємне вражіннє: то був завсіди ласкавий, навіть підлесливий добродій, але хлопцеві чогось здавалось, що він, напевне, лихий та немилосердний. Казали, ніби він придбав своє величезне багацтво потайним лихварством.
