Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 116
Іван Франко
Що буде зі мною в хвилях того невідомого життєвого моря? Куди закине мене воно й до яких берегів приб'є?
Я пам'ятатиму твій заповіт, о Біла! Я буду любить життя! Я вже люблю його! Дивись, о Біла – я іду!
І дужим рухом обох рук я відчинив вікно разом із віконницями. Сліпуче сонце скаженою люттю вдарило мені прямо в розкриті очі. Я скрикнув – бо осліп.
Дарма! Піду й сліпим у життя, аби стрінути тебе, о Біла!
_______
Сістра
Юрій Будяк
Петля
І
Він і сам не знав, як це сталося.
Почалося воно зовсім недавно; а може й давно, та він не помічав.
Правда, коли в городі трапилася перша експропріяція, перший озброєний грабунок, йому зробилося моторошно. Потім вигук: «руки вгору!» залунав так часто, що всі потроху звикли до цього, а він перестав звертати на їх увагу. У всякого своє діло і свої турботи.
Мало що трапляється на світі!
Лягав він пізно і спав, як мрець. Иноді на сон читав малинові романи і бачив казкові сни. На те він і молодий був. В'їдливі думки не знали шляху до його голови, і все було гаразд.
II
Але раз в його одноманітну життєву музику врізалася чужа і через те колюча нота.
Було це дуже просто і, як завжди, несподівано.
Він якраз дочитав останню сторінку роману «В царстві амура», одну хвилинку подумав про читане і хукнув на лямпу. Спочатку в кімнаті стояла рівна і густа, як смола, тьма, а потім із цієї гущі відразу, ніби впало, виринуло вікно і виразно забіліло всіма своїми шибками.
Нічого особливого не трапилось.
Отже, на мить його пронизав такий холодний страх, що хвилину, а може й годину він лежав, як камінь. І нічого навіть не думав, бо думки, як і він, були заморожені страхом. Згодом страх минув, лишився острах; але й той зник помалу, а він перевертався з боку на бік і не міг докопатися відкіля це взялося.
Роман? Але в йому не було й тіні страшного. Якась денна пригода? Такої не траплялося… Що-небудь почулось? Побачилось? Нічого… нічого… Що ж таке?.. Ага, вікно!.. Але… воно було звичайнісіньке.
А тоді? І тоді… Так що ж?.. Нічого.
Він уже не хотів думать, але думки настирливо лізли в голову і вже без його волі снували сюди й туди по протоптаних стежках. Як сполохані бджоли роїлися вони в стомленій голові, ніби кроти проточували вони все нові й нові нори.
І кожний раз починали з вікна…
Але об чім вікно? Об чім?..
Потроху острах знов почав залазити в душу і плодив нові незрозумілі думки… Згодом він, здавалося, уже нічого не думав. Проте заснув тільки тоді, як не стало вже ніякого сумніву, що ніч минула.