Читать «Маріо і чарівник» онлайн - страница 17

Поки він проказував усе це слово за словом із спокійною наполегливістю і якимось суворим співчуттям, очі його над підпухлими сльозовими мішками, спрямовані на юнака, ніби і поблякли, і спалахнули водночас — то були дуже дивні очі, і всі розуміли, що партнер Чіполли не може відірватися від них не з самої тільки чоловічої гордості. На засмаглому обличчі юнака не лишилося й сліду від колишнього зухвальства. Він дивився на кавальєре, роззявивши рота, всміхаючись розгублено й жалісливо.

— Зігнися! — знов наказав Чіполла. — Що ти можеш ще вдіяти? Коли так болить, то треба зігнутися. Не будеш же ти опиратися природному, інстинктивному порухові тільки тому, що це я тобі раджу зробити його.

Юнак поволі підняв руки, схрестив їх, притис до живота, тіло його подалося вперед і почало згинатися все нижче й нижче, майже до самої землі, ноги вивернулися п'ятами назовні, коліна зійшлись докупи, він весь скорчився, — живе втілення безмежного болю. Чіполла на кілька секунд лишив його в цій позі, тоді коротко ляснув у повітрі нагайкою, перевальцем підійшов до столика й випив ще одну чарку коньяку.

— Іl boit beaucoup, — зауважила позад нас якась дама, Невже їй більше нічого не впало в око? Нам було не ясно, чи публіка зрозуміла, що тут відбувається. Юнак уже знов випростався і стояв, збентежено всміхаючись, ніби й сам до пуття не збагнув, що з ним було. Усі напружено спостерігали цю сцену і заплескали в долоні, коли вона скінчилася, гукаючи то «Браво, Чіполло!», то «Браво, Джованотто!» Мабуть, глядачі не вважали, що в цій суперечці юнак зазнав поразки, а плескали йому, як акторові, що успішно зіграв роль страдника. І справді, він так виразно корчився з болю, ніби справжній актор, що хоче справити враження на публіку з гальорки. Але я не певен, чи таку поведінку глядачів можна пояснити тільки їхнім почуттям такту, в якому мешканці півдня нас переважають, чи вони дійсно зрозуміли суть того, що відбувалося в залі.

Підкріпившись, кавальєре закурив нову цигарку. Тепер можна було знов перейти до арифметичного номера. Цього разу легко знайшовся глядач із задніх сидячих рядів, що згодився записувати на дошці цифри. Ми його також знали; те, що в залі було стільки знайомих облич, надавало виставі якоїсь інтимності. Це був молодий продавець із бакалійно-овочевої крамнички на головній вулиці, який не раз нас чудово обслуговував. Звиклий мати справу з цифрами, він спритно орудував крейдою, поки Чіполла, спустившись униз, ходив перевальцем поміж рядами і збирав двозначні, тризначні й чотиризначні цифри, які йому довільно називали глядачі і які він зразу ж переказував молодому продавцеві, щоб той написав їх у стовпчик на дошці. Усе це, ніби за взаємною мовчазною згодою, було розраховане на мистецтво діалога, на жарт і ораторські відступи. Траплялося й таке, що артист звертався до чужоземців, які погано вміли рахувати по-італійському, і довго, з рицарською чемністю допомагав їм під стриманий сміх своїх земляків, яких він, у свою чергу, заганяв у глухий кут, вимагаючи, щоб вони перекладали названі цифри з англійської чи французької мови. Дехто називав великі дати з історії Італії. Чіполла відразу підхоплював їх і висловлював свої патріотичні міркування з цього приводу. Хтось вигукнув: «Zero!» — і кавальєре, дуже ображений, як завжди, коли хтось пробував поглузувати з нього, кинув через плече, що ця цифра менша за двозначну. Тоді якийсь інший жартун крикнув «Нуль, нуль!» — і почувся веселий регіт, бо всі мешканці півдня люблять двозначні натяки. Лише кавальєре тримався з холодною гідністю, ніби засуджував цей жарт, хоч сам же й спровокував його; але, стиснувши плечима, він звелів записати й це число.