Читать «Маріо і чарівник» онлайн - страница 10

Ось уже чверть, майже пів на десяту. Ви розумієте, як ми нервувалися. Коли ж діти ляжуть спати? Ми зробили помилку, привівши їх сюди, але забрати їх тепер, урвавши розвагу, яка, власне, ще й не почалася, було б надто жорстоко. Помалу партер заповнився; можна було сказати, що тут зібралося ціле Торре: гості Гранд-готелю, гості вілли «Елеонора» та інших пансіонатів, усе знайомі з пляжу обличчя. Чути було англійську й німецьку мови, навіть французьку, якою розмовляли румуни з італійцями. За два ряди позад нас сиділа сама пані Анджольєрі поряд зі своїм мовчазним, лисим чоловіком, що двома пальцями пригладжував вуса. Усі прийшли пізно, але ніхто не спізнився: Чіполла змушував чекати на себе.

Саме так: Чіполла змушував чекати на себе. Навмисне нагнітав напруження, відтягуючи свій вихід. Це навіть подобалося публіці але ж усьому є своя межа. О пів на десяту знялися оплески — увічливий спосіб виявити своє справедливе нетерпіння і водночас показати, що ми ладні прихильно зустріти артиста. Діти, звичайно, радо приєдналися до нетерплячих. Усі діти люблять плескати артистам. Зі стоячих місць почулися рішучі вигуки: «Pronti! Cominciamo!» І ви гляньте, як воно буває: зразу виявилося, що справді можна починати, усі перешкоди були миттю усунені. Пролунав удар гонга, йому відповіло багатоголосе «Ох!» із стоячих місць, і завіса розсунулась. Вона відслонила сцену, що скидалася швидше на класну кімнату, аніж на місце, де мав виступати штукар, в основному через чорну дошку, яка стояла на підставці ліворуч біля самої рампи. Крім неї там була ще звичайна жовта вішалка, два плетені стільці місцевого виробу і далі, у глибині, — круглий столик, на якому стояла карафа з водою, склянка особливої форми, таця з пляшкою, повною якоїсь жовтої рідини, і лікерна чарка. Нам дали ще дві секунди, щоб ми кинули оком на весь цей антураж, і ось перед залою, в якій навіть не пригасили світла, з'явився Чіполла.

Кавальєре вийшов на сцену швидкою ходою, яка мала свідчити про те, що він готовий слугувати публіці й заразом створити враження, ніби йому довелося з такою швидкістю долати немалий шлях, щоб устигнути до глядачів, хоч насправді він стояв за лаштунками. Костюм Чіполли також мав підтримати ілюзію, що штукар прийшов здалека. Чоловік непевного віку, але, безперечно, не молодий, з різко окресленим, змарнілим обличчям, колючими очима, міцно стуленим зморшкуватим ротом, підфарбованими в чорний колір вусиками й так званою «мушкою» в ямці між спідньою губою і підборіддям, він був одягнений в елегантний, але химерний вечірній костюм. На ньому була широка чорна накидка без рукавів з оксамитовим коміром і підшитою атласом пелериною, яку він притримував спереду руками в білих рукавичках, білий шарф навколо шиї і циліндр із вигнутими крисами, насунутий навскіс на лоба. В Італії, мабуть, більше ніж будь-де зберігся дух вісімнадцятого сторіччя, а разом із ним такий характерний для тієї епохи тип шарлатана, ярмаркового блазня, — тільки тут його можна побачити живого в наші часи. Чіполла всім своїм виглядом відповідав цьому історичному типові; враження показного, фантастичного блазенства, притаманного цьому образові, що підсилювалося завдяки претензійному вбранню, що сиділо на ньому якось дивно: в одному місці неприродно напиналося, а в іншому збиралося в складки або ж висіло, як на вішалці; щось було не гаразд із його фігурою — і спереду, і ззаду, — що саме, з'ясувалося згодом. Але я мушу наголосити, що в його поставі, у виразі обличчя, у манерах не було й натяку на жартівливість чи клоунаду: навпаки, у ньому прозирала якась суворість і нехіть до всього смішного, часом понура гордість, а також підкреслена гідність і самовдоволення, властиві каліці, що, зрештою, не завадило публіці зустріти його сміхом, який вибухнув у багатьох місцях зали.