Читать «Княжа гора» онлайн - страница 2

Рахiвниця в руках лавошника на прилавку клацала, як голодний пес, що марно ловить мух, аж поки в пащi лозинового кошеля вже не вмiщалось нiчого. Лавошник, заïкаючись, немов нечисту силу вгледiв, спантеличено назвав суму, яку виклав кiсточками на рахiвницi, й незворушний — наче Княжа гора в гожу днину! — дiд Гордiй заходився розв'язувати пузатого шкiряного капшука. З капшука на зжолоблений прилавок тугим потоком проллялись металевi грошi, брязнули срiблом та золотом, замерехтiли таким барвистим свiтлом, якого стiни цiєï староï крамницi не бачили ой як давно!

Кiлька покупцiв, що трапились у крамницi на таку пригоду, геть збаранiли на лицях, i лавошник також збаранiв, а що баранкуватiсть на роботi йому була не до лиця, то мав озватись не блеянням, а людським голосом. А як ти озвешся, коли язик iз рота начебто вiдбiг аж за надцять верст, за Днiпро, й звiдти не повертається? Лавошник перебирав монети, й пальцi в чоловiка тремтiли, немов корчились на золотих жаринах, на срiбних жаринах, на мiдних жаринах, на бронзових, на алюмiнiєвих, на залiзних та ще на якогось металу жаринах, iз яких i палахкотiло вогнище на прилавку.

— Вiдлiчуй, Семене, скiльки назвав, — калиновою сурмонькою просурмив дiд Гордiй.

— Так ви, дiду, не тими грошима платите, — зрештою спромiгся на слово лавошник.

— Аз яких це пiр золотi й срiбнi грошi перестали бути грiшми?

— Дiду, ви… не викидаєте коникiв?

— Та хiба я кониками плачу за товари?

— Платiть нашими грошима, а не такими!.. I без коникiв!

— Людоньки, якi ж це коники? — Дiд Гордiй iз сивою кучмою хмари лукаво поглядав на решту спантеличених покупцiв. — Та в оцiй крамницi вже ого-го з яких пiр не розплачувалися золотом i срiблом.

— I не будуть розплачуватися! — зверескнув лавошник, чуючись зовсiм дурнуватим, наче й розум од нього забiг ще далi за Днiпро, нiж бiгав недавно язик.

— Ну, гаразд, золото й срiбло в тебе не в цiнi, — сурмив у калинову сурмоньку дiд Гордiй. Видлубав iз свого скарбу iржаву монету з малюнком якогось бородатого царя в коронi. — А за цi грошi що в тебе можна купити? Солi? Гасу?

— Такими грошима, дiду, розплачувались пiвтисячi рокiв тому! Отодi б ви купили за них i корiв, i волiв!.. Старий та древнiй ви, дiду Гордiю! Скiльки живете — тисячу рокiв? Чого ж забулись потратити своï грошi тодi, коли були молодшим?

— То, може, вернутись менi в молодiсть? Бо ж не пропадати добру!

— А вертайтесь! Ви такi, що вернетеся. Сьогоднi тут, а завтра там, якщо тiльки не перепинять по дорозi хвацькi хлопцi…

Поки лавошник хапливо, наче ось-ось мали наскочити злодiï, спорожняв лозиновий кошiль вiд товарiв сiльськоï крамницi, якi за срiбло й золото не купиш, дiд Гордiй священнодiяв над скарбом, ховаючи монету за монетою до шкiряного капшука, вiд чого капшук надимав i надимав боки. Взявши в руку порожнiй кошiль, старий сказав на прощання: