Читать «Нічний політ» онлайн - страница 29

Але події сьогоднішньої ночі застали Робіно беззбройним. Його інспекторське звання не давало йому ніякої влади ні над грозами, ні над примарним екіпажем, який боровся зовсім не ради премії за точність, а щоб уникнути того єдиного покарання, котре знімало всі інспекторські покарання, — смерті.

І Робіно, нікому тепер не потрібний, тинявся без діла по кімнатах.

Дружина Фаб'єна попросила доповісти про себе. Охоплена тривогою, вона сиділа в канцелярії і чекала, коли Рів'єр її прийме. Службовці нишком поглядали на неї. Це якось бентежило жінку, вона боязко озиралася. Все тут було неприхильне до неї — і ці люди, які, ніби переступивши через труп, продовжували займатись своїми справами, і папки, де від людського життя лишався тільки рядок черствих цифр. Сімона шукала чогось, що говорило б про Фаб'єна. Дома все свідчило, що його немає: приготована постіль, кава на столі, букет квітів… А тут вона не знаходила жодної ознаки. Тут усе було проти її жалю, проти її дружби, її спогадів. Вона почула тільки одну фразу — при ній ніхто не говорив голосно — коли вилаявся службовець, котрий вимагав якийсь опис: «Опис динамомашин, хай вам чорт, які ми посилаємо в Сантос!» Вона з безмежним подивом глянула на того чоловіка. Потім ледь подивилася на стіну, де висіла карта. Її уста ледь тремтіли.

Сімона відчувала, що втілює тут правду, ворожу цьому світові, і їй було ніяково. Вона вже майже жалкувала, що прийшла сюди — їй хотілося сховатись, і, боячись стати надто помітною, вона стримувалась, щоб не кашлянути, не заплакати. Вона розуміла, що її присутність тут незвична, недоречна, і почувала себе так, наче була гола. Але її правда була така сильна, що побіжні погляди секретарів знов і знов повертались нишком до її обличчя і читали на ньому ту правду. Ця жінка була прекрасна. Вона мовби нагадувала людям про священний світ щастя. Нагадувала, на яку високу матерію замахується, сам того не знаючи, кожен, хто присвятив себе дії. Відчуваючи на собі стільки поглядів, жінка заплющила очі. Вона нагадувала людям, який великий спокій вони, самі того не знаючи, можуть порушити.

Рів'єр прийняв її.

Вона прийшла, щоб несміливо захищати свої квіти, свою каву на столі, своє молоде тіло. Але в цьому кабінеті, ще холоднішому, ніж інші кімнати, губи їй знову почали тремтіти. Сімона зрозуміла, що в цьому іншому світі її правди не висловити. Все, що повставало в ній — її палка, мов у дикунки, любов, її відданість — усе, здавалося, стає тут якимось набридливим, егоїстичним. Їй захотілося вибігти звідси.

— Я вам заважаю…

— Ви мені не заважаєте, пані, - сказав Рів'єр. — На жаль, і вас, і мені лишається тільки чекати.