Читать «Нічний політ» онлайн - страница 23

Рів'єрові здавалося, що зорі надто яскраві, повітря надто вологе. Яка дивна ніч! Вона раптом починала гнисти шарами, як м'якуш розкішного плоду. Над Буенос-Айресом ще світили у повному своєму складі зорі, але то була тільки оаза, і то ненадовго… А втім, літак і не міг сюди дістатися. Грізна ніч, яка гниє від подихів недоброго вітру. Ніч, яку нелегко перемогти.

Десь у її глибинах бореться з небезпекою літак, і в ньому — охоплені тривогою люди.

XVI

Дружина Фаб'єна подзвонила по телефону.

В ту ніч, коли він мав повернутися, вона щоразу розраховувала політ патагонського поштового. «Зараз він вилітає з Трілью..» І засинала. Трохи пізніше: «Він підлітає до Сан-Антоніо і вже бачить вогні…» Тоді вона вставала, відхиляла завіски і оглядала небо: «Ці хмари заважають йому…» Іноді між хмарами, як пастух ішов місяць. І молода жінка знову лягала, заспокоєна місяцем та зорями, що тисячами оточують її чоловіка. Десь коло години ночі вона відчувала, що він наближається. «Він має бути вже недалеко, він бачить Буенос-Айрес…» Тоі вона знову вставала, готувала йому їжу, гарячу каву: «Там, угорі так холодно…» Вона завжди зустрічала Фаб'єна так, ніби той спустився із снігової вершини: «Ти не змерз?» — «Та ні ж!» — «Все одно, погрійся трохи…» Чверть на другу у неї все було готове. Тоді вона дзвонила.

Тієї ночі, вона як завжди, спитала:

— Фаб'єн уже приземлився?

Службовець, який взяв трубку, знітився:

— Хто питає?

— Сімона Фаб'єн.

— А!.. Хвилиночку…

Не насмілюючись нічого сказати, службовець передав трубку начальникові канцелярії.

— Хто говорить?

— Сімона Фаб'єн.

— А!.. Що ви хотіли, пані?

— Мій чоловік уже приземлився?

Настала мовчанка, яка видалася їй незрозумілою, потім пролунала коротка відповідь:

— Ні.

— Він запізнюється?

— Так…

Знову мовчанка.

— Так… запізнюється.

— Ой!..

То був зойк пораненого тіла. Запізнення — це нічого… це нічого… але якщо воно затягується…

— Ой!… О котрій годині він прибуде?

— О котрій годині прибуде?… Ми… Ми не знаємо.

Тепер вона наштовхнулась на стіну. Вона чула тільки відлуння своїх запитань.

— Я вас благаю, скажіть мені! Де він зараз?..

— Де він зараз? Почекайте…

Ця повільність завдавала їй болю. Там, за цією стіною, щось діялося.

Там наважилися?

— Він вилетів із Комодоро о дев'ятнадцятій тридцять.

— І з того часу?..

— З того часу… Дуже запізнюється… Дуже запізнюється через негоду…

— О! Через негоду…

Яка несправедливість, яка підступність у цьому місяці, що марно висить над Буенос-Айресом! Молода жінка зненацька пригадала, що від Комодоро до Трілью летіти не більше як дві години.

— І він шість годин летить до Трілью?.. Але ж він посилає вам повідомлення! Що він каже?

— Що він каже? Але в таку погоду… Ви самі розумієте… його повідомлення до нас не доходять.

— В таку погоду!

— Отже, домовились, пані: ми подзвонимо вам, як тільки щось узнаємо.

— А! То ви нічого не знаєте…

— До побачення, пані.

— Ні! Ні! Я хочу поговорити з директором!

— Пан директор дуже зайнятий, він на засіданні…

— Мені це байдуже! Абсолютно байдуже! Я хочу з ним поговорити!