Читать «Украинка против Украины» онлайн - страница 11

При чтении данного "шедевра" вспоминаются слова Спасителя: "Будут прощены сынам человеческим все грехи и хуления, какими бы ни хулили; но кто будет хулить Духа Святого, тому не будет прощения вовек, но подлежит он вечному осуждению" (Мк. 3:29).

Но Спаситель Украинке не указ. Она предпочитала Гейне: "…Цікаво, як здається Вам мій переклад "Атта Троля", я старалась, як могла, щоб він вийшов непоганий, бо сю поему я дуже люблю. Я перекладала її з правдивою втіхою, не знаю, чи одбилось це на вартості перекладу".

А как же? Очень даже "одбилось":

Ласки божої проміння За міня талан їм в танці І, раюючи душею, Виплигнуть хотять із шкури! Чи то й я, Троль недостойний, Буду гідний того щастя, — Від земної злої долі Перейти в той край відради? Чи й мені перед престолом, Там, у зорянім наметі, Танцювати доведеться З пальмою, в промінні слави?

Гейне продолжал изгаляться над Священным Писанием и христианскими святынями, а Украинка продолжала усердно и с удовольствием работать над переводом. Вот ночью перед поэтом скачет "дикая охота", т. е. кавалькада всякой нечисти. Почетное место среди нечистой силы занимает Иродиада. Выдавая плоды свого извращенного воображения за "народний переказ", Гейне описывает, как Иродиада "любила" Иоанна Крестителя:

На руках вона тримає в мисі голову Івана, Раз у раз її цілує, так, цілує у нестямі. Бо вона любила Йвана, — сього в Бібліі немає, Та народний є переказ про кохання те криваве. Зрозуміть інакше трудно дивну примху теї дами: Жінка зроду не скарає нелюба такою смертю. Може, гнівалася трошки на коханця, то й скарала; Як побачила ж по тому любу голову на мисі, Заридала і умерла від кохання й божевілля (Плеоназм! адже кохання все одно, щобожевілля!) І тепер у зграї дикій завжди возить за собою Тую голову криваву, — та з жіночим пустуванням Підкіда її у гору і сміється, мов дитина, Кине, потім знов уловить дуже зручно, наче пилку.

Читая этот "переклад", хочется сказать одно: Святый великий Иоанне Предтече Господень, моли Бога о нас грешных!

Затем лирический герой поэмы влюбляется в Иродиаду:

Як повз мене проїздила, глянула вона й кивнула Так зальотноі жадібно, що мені зов’яло серце. І, хвилюючи в повітрі, зграя тихо пролетіла, Кожний раз мене вітало те привиддя чарівне. І коли вже зграя зникла, і замовк останній гомін, Все мені палило мозок теє любеє вітання, Цілу ніч я потім кидавсь змучений, зовсім знебулий, На соломі — бо перини не було в хазяйки в хаті. Все гадав я: що то значить те кивання таємниче? Нащо глянула на мене любо так Іродіада? В дикій тузі я запрагнув смерті, сну, чи божевілля, Чи тих постатей коханих, що я взграї духів бачив. Ох ви, любії привиддя! Вас зоря прогнала рання. Ви скажіть, куди ви скрились? Де виднюєте, скажіте?