Читать «Білецькі» онлайн - страница 65

– Чим же я заслужив таке? – спитав винувато.

– А нічим, – сказала Ванда. – Просто Мирослава жила самотня і без подруг. Саме такі діти й мають особливу потребу в батькові. Байдуже в якому, навіть придуманому, але він має бути. Отож мусиш стати ним, хоч я не знаю, чи тобі це вдасться…

Обірвала мову, бо щось знагла її зупинило. Побачила маленьке, жовте личко чоловіка, але не було воно вже зніяковіле й розгублене: несподівано уздріла вона на ньому мужній вираз.

– Не зовсім і мене ти знаєш, Вандо, – сказав він. – Не моя воля була в тому, що не жив я біля вас, не тобі це казати. Але одне в мені не змінилося – любов до вас. Мої думки були про вас і про цей дім, а серце тим більше належало вам. Не образився б я, коли б не дістав відгуку на своє почуття і таки знайшов би силу, коли б довелося жити десь збоку. Але це також нічого не змінило б, бо ви – моя душа і єдине моє справжнє пристановище…

– Вас, вас! Кажу тобі, що не про мене йдеться, а про дочку, – перебила вона його. Знаю, тобі нелегко довелося, але з твоєї любові ми б ситі не були. Я мусила всі ці роки вчити її, одягати й годувати і подбати, щоб вона не росла упослідженою. Виростити дитину – ось справжня любов!

Він знову став розгублений і спантеличений. Розтулив рота, аби щось сказати, але нічого не сказав, закліпав тільки за звичкою.

– Я не пристановища біля неї шукаю, – продовжувала Ванда, – а зі шкури лізу, щоб їй було добре. Вона має вступити до музичного училища, і я все зробила, щоб вона туди потрапила. Ми сиділи над її програмами десятки вечорів, і я таки досягла свого. Подбала й про протекцію – без цього також не обійтися, і можу бути певна, що без шматка хліба вона не залишиться. Ціню щире почуття в тих твоїх листах, але вони, ці почуття, мало що можуть дати.

– Ті листи збереглися? – спитав він несміливо.

Вона засміялася коротко і знову відвернулася до вікна. І знову, певне, побачила стежку, про яку він нещодавно мріяв, і клумбу з квітами, можливо, з тюльпанами.

– Недаремно спитав у тебе про ті листи, – продовжив він. – Мені хотілося, щоб, вирісши, вона прочитала їх – по-справжньому вкладав туди душу…

– Наївний ти і смішний чоловік, Сильвестре, – сказала вона, не повертаючись. – Через оту нерозумну пристрасть до нікому не потрібних віршів ми й постраждали усі. Він хапнув ротом повітря і знову поблід.

– Вона їх не читала? – спитав зовсім тихо.

– Ще чого? Я ж кажу, та її пристрасть до тебе – тільки химера. Можливо, я неправильно зробила, що спалила ті твої вправи – не буду ховатися, боялася. Може, це її розхолодило б і не мали б ми потреби вести з тобою цю балачку.

В кімнаті зависла глуха мовчанка, але Ванда не повернулася від вікна. Він же стояв серед мешкання й німо дивився їй у спину. Знову хапнув повітря й понурився. Тоді сказав зовсім тихо:

– Ти дивовижна жінка. Вандо. Завжди захоплювався тобою, бо ти по-справжньому сильна. Ти якась така…

Вона різко повернулася на підборах.

– Знову ти про мене, – мовила нетерпляче. – Ми про дочку балакаємо…

– А для мене що дочка, те й ти, – сказав він ще тихіше. – Дякую, що дозволила бути біля вас. Для мене це щось справді богом дане. Мені, Вандо, це жити допоможе.