Читать «Білецькі» онлайн - страница 22

Мирослава знову почула глухий регіт, схожий більше на кашель, а не сміх.

– А чим, ви сказали, я могла б вам допомогти? спитала Ванда.

– Тим, що я часом, як ту сатану вкусить гедзь, могла б прийти до тебе та й переночувати ніч-другу. Від цього й тобі ніхто б нічого лихого не прописав, та й я б не ночувала на ганку. Не ті в мене літа, щоб на ганку ночувати.

– То оце, може, й сьогодні прийшли через те?

– Через те. Ніколи не була нав’язлива, отож і казала: прийду, як припече.

– Припекло? – тихо спитала Ванда.

– До кісточок, – відповіла бадьоро Аполінарія. То не жінка, а сатана в спідниці, коли її кусає гедзь. А мені при моєму status quo міняти квартиру аж ніяк не хочеться. Ще побачиш, вона прибіжить за мною. Бо вона жалібна, а трохи й жаліслива. А може, оцей блискіт її засліпив. Глянь, правда блищить?

Здається, вона демонструвала Ванді свою золоту монету, бо знову зависла пауза.

– Ой! – згукнула Ванда. – А про чайника я забула!

– Зніми з вогню того чайника і не морочи собі голови, – сказала Аполінарія. – Я прийшла до тебе порозмовляти, а не чаї пити. Мені в мої літа чаї вже не смакують…

Почулися кроки, за кілька хвилин вони загучали знову. Ванда поверталася. В Мирослави заклякло тіло, але вона не хотіла покидати свого місця, – чекала, чи тітка Аполінарія не заговорить про батька. З почутого зрозуміла вона мало, хіба те, що тітка Аполінарія непрописана і через це ховається від міліції, що вона ніякого нікому зла не зробила і що часом вона в них ночуватиме.

– Я хотіла б у тебе розпитатися про Сильвестра, – сказала Аполінарія.

– Може, тьотю, ліпше не будемо про це? А може, іншим разом? – якось жалібно сказала Ванда.

– Тяжко тобі?

– Тяжко, – зітхнула Ванда.

– Гаразд, розкажеш, коли тобі захочеться. Пам'ятаю, що він подався до Середньої Азії. Але ти сказала, що він довго там не затримався…

– Він повернувся. – глухо молила Ванда.

– І ти його ховала?

– В льоху, – мовила Ванда. – А перед тим, як прийти до мене, жив у склепі на Польському цвинтарі.

– Боже мій! – тихо вигукнула Аполінарія.

– Давайте не будемо про це, тьотю.

– Гаразд, – сказала Аполінарія. – То, може, я переночую в тебе сьогодні?

– У мене є вільна кімната, – мовила Ванда. – Приходьте коли хочете й ночуйте. А ні, перебирайтеся до мене зовсім.

– Дякую тобі. Вандусю, – тепло сказала Аполінарія. – Але та сатана мене не залишить, дуже їй пахне моє золото, а може, ми з нею якось і зжилися. Вона, знаєш, теж нещасна і теж сама, як палець. Чоловік у війну загинув, а єдиний хлопець снаряда розбирав і підірвався. Вона ще по мене прийде.

– А ви її наладьте, – мовила Ванда.

– Боюся більше зло у ній розбудити, – сказала Аполінарія. – Розбудиш більше зло, ще й донесе. Не за те, що я без прописки живу – це і її звинуватили б; не знаю, що вони там за це ліплять – а за рознещасне золото. Те золото й мені вже в печінках сидить, ліпше б я його мала і їй віддала.