Читать «Білецькі» онлайн - страница 14

– Знаєте що, мадам, – сказала сухо Ванда. – Я прийшла побачитися зі своєю тіткою і хочу з нею перебалакати…

– Ну да, – зітхнула жіночка. – Це вже вам про її золото розказали. Ну що ж, хай оддає його вам, – вона повернулася й пішла в хату. – Зараз покличу! – повернулася вона від дверей.

– Кличте, кличте, – неприязно озвалася Ванда.

Тітка Аполінарія вийшла хвилин через п’ятнадцять. Була майже така, як уявляла її Мирослава: ставна, худа, з обличчям трохи й величавим, у сірому, в квіточку ситцевому платті, з матерії простої, але, як здалося дівчинці, й накрохмаленої. Стала на ганку і якийсь час дивилася на них, Ванда аж підхопилася з місця. З дверей визирало непомірно зацікавлене лице господині, була вона вже без хустки, і її простоволоса голівка здавалася зовсім маленькою. Зрештою, господиня й собі вислизнула на ганок, але тітка Аполінарія повернула до неї голову і сказала глухо, але виразно:

– Вибачте, Маріє Іванівно, це прийшла до мене моя племінниця, і я маю до неї невеличку розмову.

Говорила вона правильно, цілком літературно, голосом добре поставленим, як у актриси, і Мирослава ще більше здивувалася.

– Ну да, ну да, – сказала господиня, але не подумала піти.

Тоді тітка Аполінарія розвернулася до неї всім тілом:

– Не чули, що я сказала?

– Чого ж, чула, – сказала покірливо господиня. – Я вам не буду мішать…

Вона так само швиденько шмигнула назад у двері, але причинила їх нещільно; Мирослава принаймні добре бачила її специфічний, довгий і пригнутий на кінці ніс.

– Доброго дня, тьотю, – сказала Ванда.

– Я так і знала, що ти мене знайдеш, – сказала тітка Аполінарія, розцілувалася з матір'ю, а тоді зирнула згори на Мирославу. – Оця славненька твоя донечка?

– Мирослава, – відповіла, всміхаючись, Ванда. – Може б, ми, тьотю, десь із цього двору трошки й пішли б?

– Та ні, сидіть, – сказала тітка Аполінарія, сівши й собі. – Вона нам не заважатиме.

– Я думала… – ніяково сказала Ванда. – Всі говорили… Ну, тоді, коли розбило ваш дім…

– Мене тоді не було вдома, – чітко сказала Аполінарія.

– Чого ж?..

– Довго розказувати, – тітка Аполінарія сиділа, рівно випроставшись. – Тобто довго розказувати, а мало слухати.

– Хіба ми до вас погано ставилися? – майже пошепки спитала Ванда.

– Бачиш, Вандусю, – сказала Аполінарія, – людина більше самотня, ніж ми собі думаємо. І людина мусить мати над головою власний дах… А мені тоді… ні, не хочу про це… Отак, Вандусю, вийшло, і того вже не повернути. А як ти?..

– Може, ви не хотіли до мене прийти через… Сильвестра? – спитала тихо Ванда.

– А він вберігся? – звузила очі Аполінарія.

– Ні, – відповіла сухо Ванда. – Він не вберігся.

– Його взяли вдруге до війни?

– Ні, тьотю, його взяли вдруге після війни.

– Стривай, він, по-моєму, втікав у Середню Азію?

– Там були в нас знайомі. Але довго там не протримався. Я не хочу говорити про те при дитині…

– Хіба їй не потрібно знати долю свого батька? – спитала Аполінарія.

– Ні, тьотю.

– Чому?

– Бо я від нього… Давайте про щось інше поговоримо.

– Але дитина повинна знати долю свого батька, – твердо сказала Аполінарія.