Читать «Чорне й біле в сірих тонах» онлайн - страница 74

Він часто дзвонив, але ні разу не приїхав її провідати.

Відклавши мобі-токі, Сата глянула на двері. За мить вони відчинилися. На порозі стояв її психіатр.

— До вас відвідувач. Навіть два відвідувачі.

— Не знаю, хто це про мене згадав, — Сата понурила голову, — можливо шеф.

— Не знаю, не знаю. Зараз самі побачите.

Лікар вийшов з палати, замість нього зайшов Добрик Лісовий, ховаючи трубку мобільного в кишеню куртки.

— Привіт! Я хотів ще трохи поговорити, але ти вимкнула слухавку.

— Ти живий?! — вигукнула Сата й кинулась йому назустріч.

— Самому дивно, але живий. І досить пристойно живий! — Добрик обійняв її й погладив долонею коротке, але таке ж шовковисте й таке ж чорне волосся.

— Не дивись на мене, — вона ткнулася обличчям в його плече. — Я страшна.

— Дурненька!.. От, виявляється, що тобі зараз найважливіше? — засміявся Лісовий, відводячи її голову за підборіддя і зазираючи в карі очі. — Ти прекрасна, як завжди. А ось на мене, здається, ти ще не глянула.

Деякий час вони роздивлялися шрами одне одного, а потім одночасно вголос розсміялися.

— Ігри з Сатаною не проходять безслідно, — сказала Сата, покусуючи губи, щоб вони стали ще повнішими й червонішими.

— Я також зіграв з ним одну партію.

— І як? Хто виграв?

— Я, бо стою перед тобою.

— Я також виграла цю абсурдну гру, але моя перемога прийшла щойно зараз, — Сата виразно подивилася на Лісового. — А ти вирішив перевірити, як поживає твоя конкурентка?

— Ні. Просто мені дуже сумно без моєї чорної половинки.

— А мені без білої! Я думала, ти ненавидітимеш мене.

— Був момент, але… Хіба можна ненавидіти свою половинку? А за шрами не переживай. Вони заживуть! — Коли Сата всміхалася, Добрик відразу згадував її колишню, Сату Санту з минулого. Вона майже не змінилася, принаймні зовні. Така ж красива й бажана. Шрами від опіків лише додали їй якоїсь неповторності. Що ж, пекельний імідж ще довго зберігатиметься за нею. — І вибач за ті дурнуваті ігри, що ми затіяли. Тепер вони видаються безглуздими.

— Це не ми гралися, це дехто грав нами.

Сата підійшла до своєї тумбочки і вийняла з неї стосик списаних аркушів.

— Це мій новий роман. Я не можу дописати його. Намагалася, але не можу. Повна безвихідь. Дуже хочу, щоб ти дописав цю річ замість мене, щоб самій не мучитись незакінченістю.

Вона подала рукопис і впритул глянула на Лісового. В її карих очах було стільки благання, що Добрикові захотілося заплакати. Проте він мужньо шморгнув носом і сльози зупинилися.

— Дивно, бо я… — чоловік витягнув з плаща зшиток аркушів, — я також хотів просити тебе про те саме… Це мій роман… Ти могла б спробувати продовжити його?

Сата зробила крок уперед, тягнучись за зшитком. Вони опинилися близько-близько один від одного, хоча вже давно були набагато ближчими, ніж зараз. Проте не здогадувалися про це… чи не визнавали цієї особливості.

Губи Сати притулилися до губ Добрика, вона заплющила очі й відчула, що він відповідає на її пропозицію. Не відриваючись від її вуст, Лісовий прошепотів те, що боявся сказати досі, і те, що так хотіла почути Сата.