Читать «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва» онлайн - страница 56
Юрій Андрухович
Хвильовий не вбивав власної матері. Усі діти Коцюбинського пережили свого батька. Ту посвяту я нагадав, аби наголосити, що для сучасників і нащадків творчість М. Коцюбинського була критерієм не лише естетичного, а й етичного par excellence. Взірцевий стиліст, гурман красного слова, він водночас-повсякчас переживав, аби те не стало красним слівцем, остерігався того, що називають модерністським імморалізмом, мав загострене чуття людського. «
Те, що, здавалось би, заважало митцеві, вантажило, відволікало од раю вільної творчости пеклом поденної «заангажованости», насправді якраз її й уможливлювало, її отаку, що дивує нас нині. Він
Вичерпане до дна, відексплуатоване «по максимуму» єство поета вмить виповнювалося по вінця, поглинаючи всю повноту життя, його квінтесенцію.
Куди він лише не втікав! І в кононівські поля та в карпатські ліси, і на Капрі, до свого італійського «Intermezzo», і в країну блакиті кримських моря і гір, і в дністровські долини молдовських Кодрів.
Пленери змінювались, але сонце залишалось одне, й він — великий сонцепоклонник. Імпресіонізм багато що пояснює, однак не виявляє ґенези його феномену. Тим часом тут, мабуть, щось — іще від символу віри «онуків Даждьбожих», що молились до сонця. Коцюбинський — яскрава ланка традиції, що не згасає. Згадаймо, як на одній з літературних субот Попередник передавав естафету Наступнику — благословив юного П. Тичину, що дебютував «Сонячними кларнетами», «Золотим гомоном», а той через півстоліття, у свою чергу, підтримав дебютанта І. Драча («Соняшник», а далі — «Протуберанці серця», «Сонце і слово», «Сонячний фенікс», «Храм сонця» тощо). Традиція не згасає. Хто — далі?..
Цвіт яблуні
Етюд
Я щільно причинив двері од свого кабінету. Я не можу… я рішуче не можу чути того здушеного, з присвистом віддиху, що, здається, сповняв собою весь дім. Там, у жінчиній спальні, вмирає моя дитина. Я ходжу по свому кабінету, ходжу вже третю безсонну ніч, чуткий, як настроєна арфа, що гучить струнами од кожного руху повітря. Моя лампа під широким картоновим абажуром ділить хату на два поверхи — вгорі темний, похмурий, важкий, під ним — залитий світлом, із ясними блисками і з сіткою тіней. Послана на кушетці й неторкана постіль особливо ріже око. За чорними вікнами лежить світ, затоплений ніччю, а моя хата здається мені каютою корабля, що пливе десь у невідомому чорному морі разом зо мною, з моєю тугою і з моїм жахом. Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило. Я навіть, проходячи повз стіл, поправив фотографію. О! Тепер симетрично!.. А свист не вгаває. Я його чую й крізь зачинені двері. Я не піду до спальні. Чого? Я й так бачу все, бачу свою дівчинку, її голі ручки на рядні; бачу, як ходять під рядном її груди, як вона розтулює спечені губи й ловить повітря. Оте мале, звичайно таке дике, тепер обіймає пухкими рученятами шию лікаря й само одкриває рота. Таке покірливе тепер, котенятко… Се мені крає серце. Коли б швидше кінець!..