Читать «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва» онлайн - страница 46
Юрій Андрухович
Вона не обзивалася. Сиділа, мов статуя, нерухомо.
— Ти чуєш, Софіє? — спитала вже я.
— Чую. Прошу, запаліть лампу! — заговорила зміненим голосом.
Я вибалушила крізь темряву очі на неї, — таким голосом не говорила вона звичайно. Запалила велику лампу над столом і глянула тривожно на неї.
Вона сиділа бліда, як смерть, а очі її, звернені саме на мене, сіяли фосфоричним світлом якимсь і видалися мені незвичайно великі…
І артистка побачила на ній зміну.
— Софійко, ти хора? — кинулася до неї.
— Ах, ні, ні! — запевняла, силуючися до звичайного тону, і спустила нагло погляд.
— Але я бачу, що ти не своя, зозулько! Ходи, їж що! Відтак підемо на прохід.
— Я не голодна, — відповіла, — їжте самі… Я буду грати. Заки з’їсте, я буду грати.
— Ти ж утомлена! Ходи їж з нами! — попросили ми обі відразу й обі приступили до неї.
— Ні, не буду, не можу! — Дивилася на нас такими великими благаючими очима! — Я дістала лист від вуйка… і не можу! Читайте. Піду грати. Мушу грати!
І піднявшися, сягнула до кишені й кинула нам лист на стіл. Відтак, таким самим кроком, як перше, пішла до кімнати…
Ми кинулися читати листа. Вуйко подавав їй до відомості, що оженився і не може її у Відні удержувати.
Ми поніміли.
Ганнусі закрутилися сльози в очах, а мене пришибло страхом, невмотивовано глибоким страхом!
— Ce зле, Мартухо… ах, лайдак він!
Я кивнула головою й сіла. Усіла коло столу без думки, а очі звернулися туди, за нею.
Вона грала там, у неосвіченій кімнаті, а двері стояли, як перше, отворені…
Грала свій вальс, але так, як ніколи.
Мабуть, ніколи не заслугував він більше на назву «Valse mélancolique», як тепер. Перша часть — повна веселості і грації, повна визову до танцю, а друга… О, та гама! Та нам добре знана ворохобна гама! Збігала шаленим льотом від ясних звуків до глибоких, а там — неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, топлення тонів, бій, — і знов збіг звуків удолину… відтак саме посередині гами смутний акорд… закінчення.
Ганнуся плакала. І я плакала.
Обі знали ми, що одно життя зломилося.
Відтак вона скінчила грати і ввійшла.
— Тепер дайте мені їсти, — сказала і, станувши коло столу саме проти світла, закинула руки за голову й почала простягатися, як чинила се звичайно по довгій утомляючій грі…
Ми піднялися, урадувані її словами…
Однак вона не вспіла ще до кінця простягнутися, — вигиналася якраз найвигідніше, — коли саме в тій хвилі розлігся з кімнати, в котрій стояв інструмент, страшенний лоскіт, а відтак слабий жалісний зойк струн…
Вона струхліла.
— Резонатор тріс! — крикнула Ганнуся.
— Струна! — крикнула я.
— Резонатор!
Вона скричала не своїм голосом і полетіла до кімнати. Заки ми пігнали за нею з світлом, вже знала, що сталося.
— Резонатор? — спитала Ганнуся.
— Струна…
— Отже — струна!
І справді лише струна. Інструмент був цілком відкритий, і ми всі похилилися над ним і бачили ту струну. Одна з басових лежала аж звита з сильного напруження між іншими, просто натягненими струнами, поблискуючи, мов темним золотом, до світла…