Читать «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва» онлайн - страница 40

Весела гармонія згубилася; остався сам шалений біль, торгаючий божевільне чуття, перериваний яснішими звуками, мов хвилевим сміхом. Грала більш як півгодини, відтак урвала саме посередині гами, що летіла в вищі звуки, акордом несамовитого смутку.

Місяць світив і освічував цілу стіну кімнати і місце, де вона сиділа…

Скінчивши грати, зложила по хвилі руки на фортеп’ян — саме де ноти кладуться, і опустила на них голову. Мертва тишина…

А однак я відчула, що в її душі відогрався цілий вальс, що його лиш скінчила, і що не може позбутися вражень його… Ті болючі гами й неспокійне глядання в низьких тонах…

Я боялася перебивати тишину.

Але се й не була звичайна тишина.

Була тишина, повна напруження й здавленого горя, з неї почало щось творитися й приймати форми зловіщих тіней.

Нараз підняла голову й почала знов те саме грати…

Легкий, граціозний початок, а відтак другу частину.

Грала майже завзято, мовби боролася з чимсь із усієї сили, але закінчила знов посередині перерваним смутком.

Притиснула розпростерті пальці до висків і відітхнула. Тепер я сама перервала вже мовчанку.

— Се вальс, Софіє? — спитала несміливо.

— Вальс.

— Гарний…

— Так! Ce Valse mélancolique.

— Чия композиція?

— Моя.

— Маєш у нотах?

— Ні, в душі…

І замовкла.

Я хотіла ще спитатися, на якім мотиві скомпонувала його, але ніяк не могла відважитися. Тон, в якім сказала: «Ні, в душі», — усунув собі заздалегідь усі допити.

Коли замовкала, говорила дальше в мовчанці душею.

Кожний рух, погляд і усміх набирали в неї зараз смислу і ставали продовженням внутрішнього життя, хоч не орудувала ними непотрібно й надміру. Здавалося, незвичайна сила була втиснені в класичну форму незворушимого спокою, — і тому пригадувала собою тим класичних істот, повних викінченої краси в форм й рухах, коли тим часом думками була наскрізь новітня.

***

Одного разу чулася я дуже нещасливою.

Години конверзації англійської мови ставали для мене чимраз прикріші. Молодий професор відвідував німочку й дома, і хоч я не могла йому в поведенні супроти мене закинути нещирості, вже сама та обставина, що бував у неї, чинила мене дуже нещасливою.

Мені відходила охота розмовляти на тих годинах, і ціла моя конверзація складалася з коротких відповідей, як хто звертався з питаннями до мене. Життя ставало незносиме, бо ж я виразно відчувала, що полюбила його…

Ганни не було дома, я кинулася на софу, заграбавши лице в подушку, і плакала.

Не знаю, як довго плакала я, але нараз зачула, що хтось потряс мною в плечах сильно, а відтак роздався наді мною голос Софії:

— Жінко!

Я підвелася.

Вона стояла передо мною, висока, спокійна, і гляділа на мене своїми великими смутними очима…

— Чого плачеш?

Я оповіла їй цілу історію.

Вона підсунула високо брови й спитала:

— Та ти тому плачеш?

— Чи ж сього не досить, щоб гинути з жалю? — відповіла я.

Вона здвигнула плечима так, якби хотіла сказати: «Ну, для тебе й того доволі», — і не відповіла нічого.

Коли я силувалася здержати сльози і не могла сього відразу вчинити, вона обізвалася:

— Гордість, яку природа кладе нам у душу, повинна ти більше розвивати. Се одинока зброя жінки, якою вона справді може вдержатися на поверхні життя. Будеш колись матір’ю…