Читать «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва» онлайн - страница 23
Юрій Андрухович
Очевидно, саме відчуття межі, переходу, зміни та зміщення культурно-історичних епох посилює прагнення зазирнути в позамежне, зосереджує нашу увагу на релігійному досвіді, на трансцендентних джерелах мистецької творчості. У цьому сенсі порубіжжя XX–XXI століть багато в чому схоже на кінець XIX віку, на попередній, модерністський, fin de siècle.
Жодна спроба представлення класичного канону — тим паче коли йдеться про мінімальну часову відстань, про століття, яке щойно завершилось, — не може бути лабораторно безсторонньою, позбавленою впливу смакових пріоритетів упорядника. Чим далі від символічної дати 2000 року, тим більше авторитетних поціновувачів переконають читачів у вартісності одних і ефемерності інших текстів, які свого часу чомусь були популярними. Уже й сьогодні канон раннього модернізму таки усталений, тоді як стосовно другої половини століття, особливо з огляду на соцреалістичні аберації зору, пророцтва щодо канонічності деяких авторів доволі непевні. В кожнім разі, сподіваюся, що ця книжка спровокує дискусії про канон вітчизняної класики. Нагальність такого підсумовування досвіду щойно завершеного століття більш ніж очевидна. Впродовж цього століття не бракувало пристрасних, навіть несамовитих спроб підкорити мистецтво якимось зовнішнім щодо нього, стократ ніби важливішим чинникам. Але не бракувало й майстрів, котрі зуміли знайти ту автентичну, їхнім часом і досвідом породжену мову, що тільки й надавалася для розповіді про унікальність саме їхнього перебування у вічно змінливому світі.
Ольга Кобилянська
27 листопада 1863 — 21 березня 1942
Її можна було б назвати гарною, якби її правильні, але немов закам’янілі риси освітила жива посмішка чи хоча б натяк на емоцію. Чорна сукня, високий комірець. Гладенька зачіска. Саме такою вона дивиться із хрестоматійно відомих світлин. І цей образ так слабо в’яжеться з емоційним експресивним письмом та пристрасною натурою однієї із тих рідкісних жінок, які на своїх делікатних раменах тримають цілу епоху.
Ольга-Марія Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року на Буковині, в містечку Гура-Гумора, що тепер на території Румунії. Мати — спольщена німка, звідси і перша, німецька, материна, мова і перший досвід письма. Українською, мовою батька, дрібного чиновника, вона почала писати майже в двадцять — це був свідомий вибір, який став її долею. Гура-Гумора, Сучава, Кімполунг — географія дитинства і юності, румунсько-німецькі містечка, потім село Димка, а з 1891р. — Чернівці, де вона самотньо прожила решту життя (померла 21 березня 1942 року) і де була похована поруч із батьками.
Химерна жінка, з любов’ю до містики, з особливим даром нестямно закохуватися, доводити себе коханням до повного психічного виснаження, не дозволяючи при цьому жодному із чоловіків, яких у полі її уваги було більш ніж досить, виявити зустрічні почуття чи ініціювати наближення до себе, наче то був її один великий роман із самою собою. Амазонка, що гордо мчить верхи на коні, недосяжна як мрія. Емансипантка, феміністка, що сміливо висловлює думки про право жінки влаштовувати долю на власний розсуд і ба — навіть пропонувати чоловікові руку і серце (Кобилянська робила це двічі, але першого разу лист не дійшов до старенького професора Вробля, у якому молоденьку, спраглу знань панну приваблювала найбільшим чином його велика бібліотека, а другого разу, значно пізніше, Осип Маковей у своїм зворушенні так і не знайшов у собі рішучості прийняти її пропозицію). Хтось чорненький, вірна подруга Хтосічка біленького, Лесі Українки, до якої виявляла незмірно багато поваги і тепла, якій довірила переробити повість «В неділю рано зілля копала» на драму. Біла лілія, нерозгадане кохання мужичого генія Василя Стефаника. Інтелектуалка. Бунтарка. Примхлива панна. І все то жінка — в безмежності палітри кольорів, півтонів, контрастів незбагненної палімпсестної натури. Воістину сама вона зсередини себе брала матеріал, щоб виписати характери своїх героїнь. І їй себе самої вистачало на всіх. Скажімо, на всіх трьох типажів жінок у новелі «Valse mélancolique» (1898), бо і примхлива малярка Ганнуся, що бунтує супроти інституту сім’ї, і щедра серцем майбутня вчителька Марта, і гранично витончена Софія Дорошенко, яку можна вбити однією струною, — все то сама Ольга, її геній жінки, захопленої пізнанням власної сутності. А там, де їй бракне себе самої, то в поміч стає природа, природа народу, до якого відчуває рідність, із якого черпає силу. Природа — то її власний код до розуміння химерності поведінки. Тож вона, як Лоуренсівська леді Чаттерлей, блукає лісами, відчуваючи нестримне бажання віднайти себе у природі, дати волю своїм інстинктам, що прориваються фонтаном сексуальної енергії крізь шкаралущу правил, встановлених її соціумом, її статусом, але в силу письменницького фатуму стаються романами як явищем літератури. А в житті мають шанс відбутися лише як епістолярні.
