Читать «Місячний камінь» онлайн - страница 15

Не знаю, чому ця дівчина не подобалась їм. У ній не було краси, яка викликала б в інших заздрощі; вона вважалась найнекрасивішою дівчиною в нашому будинку, і, крім того, в неї одне плече було вище другого. Я гадаю, що слугам найбільш не подобались її мовчазність і схильність до самотності. Вона читала або працювала у вільні години, коли інші теревенили. А коли наставала її черга відпочивати, в дев'яти випадках з десяти спокійно надівала капелюшок і йшла собі погуляти. Розанна ніколи не сварилась, ніколи не ображалася, тільки вперто і ввічливо трималась осторонь інших. Додайте до цього, що, хоч вона була й негарна, в ній було щось таке, що робило її схожою не на служницю, а на пані. Можливо, це проявлялося в її голосі, можливо, у виразі її обличчя. Я можу тільки сказати, що інші жінки помітили це з самого першого дня, як тільки Розанна Спірман ввійшла в наш будинок, і говорили (цілком несправедливо), що вона задається.

Розповівши історію Розанни, я повинен згадати про одну з багатьох примх цієї дивакуватої дівчини, а потім уже перейти до історії пісків.

Будинок наш стоїть високо на йоркшірському узбережжі, біля самого моря. Поблизу нас є чудові місця для прогулянок — в усіх напрямах, крім одного: тут, по-моєму, найбільш неприємно прогулюватися. З чверть милі йдеш похмурим сосновим лісом і, минувши низькі скелі, опиняєшся в найбільш відлюдній і огидній бухті на всьому нашому узбережжі.

Піщані горби спускаються тут до моря і закінчуються двома гостроверхими скелями, що виступають з води одна навпроти одної. Перша з них має назву Північний, а друга — Південний стрімчак. Поміж цими двома скелями лежать найстрашніші на всьому йоркшірському узбережжі зибучі піски. Під час припливу щось відбувається в їх таємничій глибині, примушуючи всю поверхню пісків коливатися й тремтіти якнайдивовижніше. Через це тутешні жителі і назвали їх Тремтливими пісками. Великий насип, що простягнувся на півмилі уздовж бухти, стримує натиск океану. І взимку, і влітку, коли наступає приплив, море наче залишає свої хвилі і на насипу, котить їх, тихо здіймаючись, і безшумно вкриває піски. Це безлюдне місце страшне, запевняю вас! Жоден човен не наважується ввійти в цю бухту. Діти з нашого рибальського села, яке називається Коббс-Голл, ніколи не приходять сюди гратись. Навіть птахи, як мені здається, летять подалі від Тремтливих пісків. Щоб молода жінка в години свого відпочинку, маючи можливість вибрати з десяти приємних прогулянок будь-яку і завжди знайти супутників, які пішли б із нею, аби тільки вона сказала їм: «Ходімте!», щоб вона віддала перевагу цій місцині і працювала або читала тут зовсім одна, — це над усяке сподівання, повірте мені. Однак — пояснюйте собі, як хочете, — а тут любила прогулюватись Розанна Спірман. Тільки раз чи двічі ходила вона в Коббс-Голл на побачення до єдиного друга, якого мала в нашій місцевості і про якого розповім далі. Тепер я йду в цьому самому напрямі кликати дівчину на обід. І це щасливо повертає нас до початку розповіді й направляє знову в сторону пісків.