Читать «Убити пересмішника...» онлайн - страница 4

— Підійди-но сюди, Чарлз Бейкер Гарріс. Ну й ім'я ж у тебе!

— Не смішніше, ніж твоє. Тітка Рейчел казала, що тебе звуть Джеремі Аттікус Фінч.

Джем насупився.

— Я здоровий, і моє ім'я мені підходить. А твоє ім'я довше за тебе. На цілий фут.

— Всі звуть мене просто Діл,— сказав хлопець і поліз під дротяну огорожу.

— Ти краще перелазь верхом,— порадила я.— Звідки ти тут узявся?

Діл приїхав з Мерідіана, штат Міссісіпі, на літо до своєї тітки, міс Рейчел, і відтепер щоліта житиме в Мейкомбі. Його батьки родом з округу Мейкомб. Мати працює у фотографії в Мерідіані. Вона послала фотокартку Діла на «конкурс вродливих дітей» і одержала премію — п'ять доларів. Віддала гроші Ділу, і він ходив на них двадцять разів у кіно.

— Тут кіно немає, тільки інколи покажуть що-небудь у будинку суду, та й то все більше про бога,— сказав Джем.— А ти бачив щось цікаве?

Діл бачив кінофільм «Дракула». Зачувши це, Джем пройнявся повагою до Діла.

— Розкажи,— попросив.

Чудний він був, цей Діл. Блакитні полотняні штанці, пристебнуті ґудзиками до сорочки, біле як сніг волосся скидалося на качиний пух. Він був на рік старший за мене, але я стояла поряд з ним, як каланча. Пощипуючи біле пасмо, що спадало на лоб, він розповідав давню казку, і в його блакитних очах то спалахував вогник, то згасав, а то раптом хлопчак заливався щасливим сміхом.

Коли Діл розправився з Дракулою, Джем сказав, що фільм цікавіший, ніж книжка, а я запитала Діла, де його батько.

— Ти про нього нічого не сказав.

— У мене батька немає.

— Помер?

— Ні...

— Якщо не помер, то він живий, отже, у тебе батько є. Так же?

Діл почервонів, а Джем велів мені замовкнути, і це означало, що Діл витримав перевірку, отже, його можна вважати своїм. Все літо у нас минуло в приємних повсякденних турботах: ми разом лагодили хатку, споруджену в розгіленні велетенського платана, що ріс в кінці подвір'я, сперечалися, грали різних героїв з творів Олівера Оптіка, Віктора Еплтона та Едгара Райса Берроуза. Яке щастя, що Діл був з нами. Він виконував ролі, які раніше випадало грати мені: мавпу в «Тарзані», містера Кребтрі в «Братах Роуверах», містера Деймона в «Томі Свіфті». І ми впевнилися, що у Діла, мов у чарівника Мерліна, завжди було повно сміливих планів, несподіваних задумів, дивної фантазії.

Наприкінці серпня, коли нам набридло грати безліч разів одні й ті самі сцени, Діл запропонував виманити з дому Страхолюда Редлі.

Якась невідома сила тягла Діла до подвір'я Редлі. Наші застереження і вмовляння не допомагали. Як місяць притягує море, так будинок Редлі притягував Діла — але не ближче ліхтарного стовпа на розі вулиці: така відстань од воріт Редлі виключала небезпеку. Тут Діл зупинявся і, обхопивши руками стовп, пильно дивився вперед, сповнений цікавості.

Вулиця коло будинку Редлі круто повертає на південь. Якщо йти в тому напрямку, то можна було б вийти до самісіньких східців, що ведуть на ґанок, але тут вулиця огинає їхню садибу. Низенький будинок, колись пофарбований у білий колір, з великою верандою і зеленими віконницями, давно вже почорнів і став такий же брудно-сірий, як і все у дворі. Трухлява дранка звисала над верандою, розлогі дуби не пропускали сонця. Невпевнено, ніби напідпитку, ніс свою службу поріділий частокіл, охороняючи двір перед будинком — «чистий» двір, який ніколи не підмітали і який геть заріс бур'яном.