Читать «Цар і раб» онлайн - страница 278

І раптом задній дзвоник перестав калатати. Ватаг прокажених наставив вухо й собі спинився: якраз біля помосту.

— Що вони хочуть? — роздратовано спитав Мітрідат, ладен кинути на калік усю свою варту. — Шпурніть їм жменю срібла, й хай ідуть геть! — Від рішучого кроку його спинив тільки жах перед прокляттям кумирів, які заступалися за лепрофорів.

Стоячи вже зовсім поряд із царем, євнух підвівсь навшпинячки, хоч Мітрідат не вельми вдався зростом, і шепнув йому на вухо з довірчою трепетністю:

— Цар скіфський Палак, басилевсе!

— Де?.. — Мітрідат роззирнувсь і нікого не побачив, крім евпатридів та низки покручених недугою жебраків.

— Крайній, басилевсе… Останній, отой кремезний із дзвоником, з хусткою на обличчі…

— Не дуриш?

— Хай поглине мене тартар!

Мітрідат підкликав Діофанта, й із його знудьгованого вигляду старий воєвода второпав, що діється незвичне. Вислухавши царський наказ каппадокійською мовою, він шарпнувсь назад і зник, а незабаром між надбрамними вежами пілона з'явився Савмак.

Він був у простій ратній хламиді до колін і в чорних сандаліях, що хрест-навхрест обплітали йому гомілки ремінцями. Демос ахнув і заворушився. Настав урочий час, якого всі чекали від самого полудня, не розходячись по домівках. Коли згодом Савмак опинився внизу, його раптом повели не до порожнього хреста, що й досі чекав на останню жертву, а до вкритого килимом помосту, де стояли евпатриди й новий цар.

У Савмакових очах застигла тривога, коли Діофант підвів його й поставив оправуруч Мітрідата.

— Що єси намислив? — хрипко запитав він понтійського царя-переможця не грецькою, а своєю, «скіфською», мовою.

Мітрідат одповів йому так само:

— Жити-ймеш! — І кивнув Діофантові.

Діофант вийшов наперед і прокричав, аби його змогли почути якнайдалі:

— Наймилостивіший, син Мітри й Зевса, Мітрідат Шостий Великий Евпатор Діоніс дарує життя переможеному супротивникові! Савмак поїде до Синопи, города стольного, й житиме там як заручник, нехай се всі чують і восхваляють великого й сонцесяйного володаря нашого!

Довкіл панувала тиша, розгублені й розчаровані люди стояли приголомшені, тільки дальші, до котрих Діофантові слова ще не докотились, обережно виходили на шлях і випинали в'язи. Савмак глянув на ближні хрести й спаленів. Платон і От зорили в його бік, От із подивом, а Платон — похмуро й зневажливо.