Читать «Цар і раб» онлайн - страница 266

— І тебе, й мене Савмак із хреста зняв, — спробував присоромити вчорашнього роба Платон і виразно повів кремезними плечима.

— Тоді зняв, а тепер… Тепер і сам повиснути може.

Платон переповів сю розмову цареві, та хоч як квапився піти, щоб знову не здибатися з Отом, але великий колісничий таки застав його. От був ще марніший і заклопотаніший і навіть уваги не звернув на Платона. Досі казали греки, ніби кумири відвернулись од них і не приймають жертв, а тепер те саме заходились торочити й скіфи.

— Як?!

— Плещуть, — відповів От, — ніби ти-с перекинчик, одкинувся-с дідніх кумирів, став єси гречином, і тому нам добра не видіти.

— Й що ще речуть? — хрипко спитав цар, дивлячись на Платона, який потяг ноги до дверей.

За вікнами хорому хтось пронизливо крикнув. Голос був схожий на чаїний зойк, й От слухав, аж доки згук завмер у довгих анфіладах царського хорому.

— Ще речуть, — мовив він по тому, — що слід нині прикликати свого князя, справжнього.

— Справжнього, — повторив услід йому Савмак, і тільки тепер згадав, що то слово євнухове. — Справжнього? Про мого брата Бориса так рекли?

— Про Бориса чи котрогось инчого брата… — Великий колісничий знову прислухався до голосів за дверима хорому. Так вила його сука Зіна, коли він кілька тижнів тому потопив її цуценят в ополонці за причалами. — Хтось голосе?

Не змовляючись, вони вибігли за двері. Два махерофори поступилися, теж наполохані тривожними голосами, а в стріч уже йшов Платон.

— Вероніка, — сказав він. — Басиліса…

Цар з Отом додали кроку, й коли вийшли надвір, люди, вільні й невільники, вже збігали клімаксом на Дев'яту терасу, й скрізь лунало одне-єдине: «Басиліса… басиліса…»

Цар спершу побачив юрмище, тоді й Вероніку. Прив'язавши потузку до ніг мармурового Левкона, свого далекого пращура, вона повісилася на підмурку Царського акрополя навпроти святилища Аполлона Лікаря. Ноги її звисали низько, одна в зеленій сандалії, друга — боса, та ніхто й не спробував зняти нещасну, всі стояли й дивилися то на ноги, то на ту другу сандалію, що лежала долі.

Савмак кинувся до повішеної царівни, та Платон ухопив його ззаду міцними, мов обценьки, руками:

— Не підходть, сарю. Глянь на її ноги…

Обличчя нещасної було повернене до підмурка, гіматій провис одним кінцем і затуляв майже все тіло, й лише ноги царівни видніли, і тепер усі дивились на них. Шкіра взялася брунатно-сизими плямами, й ніхто не наважувався підійти ближче.

— Лепра…

Цар удруге шарпнувся й видерсь із Платонових обіймів, та тепер його схопив От, а потім знову Платон, і він зів'яв і похилив голову. Коли його, майже нестямного, вели Дев'ятою терасою назад, люди мовчки поступались, а на першій сходинці Царського клімаксу стояв лоґоґраф і тримався за мармурові пазурі лівого ґрифона, що нависали над постаментом. Цар уп'явся в євнуха вічми, й той мужньо витримав сей погляд, не ховаючись у численні жовтаві зморшки.

— Се — ти?

— Ні, — відповів євнух. — Не я. Се — жрець Асклепія Мірмекійського. Його рука.