Читать «Навіжені в Перу» онлайн - страница 6

Перше, що пригадую, — це те, як у вуха потужним потоком влився монотонний, набридливий гул. Однак самопочуття було настільки паскудним, що розплющувати очі, аби дізнатись його походження, зовсім не хотілося. Я лиш сердито гмикнув і спробував повернутись назад в обійми Морфея.

Втім, заснути мені так і не пощастило. Через кілька секунд мене вдруге скубонули за рукав, цього разу значно настирливіше. «Варвари! — подумав я, насупивши брови. — Бридкі та цинічні троглодити! Як тільки совість дозволяє вишарпувати зі сну хвору людину?» А тоді обурливо прохрипів уголос, так і не розкривши очей:

— Ідіть ге-е-еть!

Точніше, я намірявся промовити «ідіть геть!», але на ділі всі приголосні застрягли в горлі між кадиком та гландами, і з язика назовні зісковзнули лиш голосні. Тож у дійсності я промукав щось на кшталт «і-і-е-е-е».

У відповідь звідкись згори прозвучав завчено-приємний дівочий голос, щоправда, з відчутно помітними нотками роздратування:

— Excuse me, sir. We’re going to land in a few minutes, so, please, fasten your seat belt.

Я аж прицмокнув від здивування і розліпив повіки…

Праворуч за овальним пластиком ілюмінатора розмірено гудів бочкоподібний авіаційний двигун. (Судячи по картці з інструкціями на випадок аварійної посадки, яка стирчала з кишеньки на спинці переднього крісла, то був двигун далекомігастрального «Боїнга-767».) Ліворуч, на сусідньому сидінні, неприродно закинувши голову назад, безбожно й брутально схропував Тьомик. Над Тьомиком, схилившись, стояла молоденька стюардеса в синьому чепчику, темно-синьому жакеті і червоній хустинці, зав’язаній навкруг шиї, — шаблонній уніформі працівників авіакомпанії «LAN» — і сердито тицяла пальцем мені у живіт.

— Пардон, — булькнув я, зіщулившись під її докірливим поглядом, після чого більше інстинктивно, аніж усвідомлено потягнувся руками за пасок і застебнув замок.

Однак смаглява дівуля з густим і чорним, мов вугілля, волоссям (типова така латиноамериканка) не відставала. Ще більше насупившись і стиснувши губи, вона тицьнула пальцем на Тьомика.

— Застебніть пояс і йому, — наказала розлючена красуня.

— Е-е-е… Не зрозумів…

— Я його не будитиму!

— Чому?

Здавалося, з нафтово-чорних, круглих, мов горіхи, очей стюардеси от-от полетять іскри. Чи то пак навіть не іскри, а розпечене каміння — цілий метеоритний дощ, який розтовче вщент мого друзяку.

— Він до мене чіпляється, — процідила дівчина.

— О’кей… Тобто перепрошую, сеньйорито… Хлопець трохи пришелепуватий.

Затим неслухняними руками я витягнув з-під напарника ремінь і, намагаючись не розбудити товариша, клацнув застібкою. Незважаючи на обачливість та намагання не торсати друзяку, Тьомик раптово перестав хропти, а в наступну мить пролупив баньки — збоку це, напевно, виглядало так, наче хтось клацнув непримітну кнопочку «Ввімкнути», сховану десь на тілі напарника. Обвівши затуманеним поглядом салон економ-класу, він спинився на стюардесі, кілька разів плямкнув і бадьоро заявив: