Читать «Торт у небі» онлайн - страница 6

«Щоб мені відпав ніс, коли то не паперовий змій Паоло!» — скрикнув подумки Хитромудрий Одіссей і сам запідозрив щось жахливе.

Нічого не кажучи і не чекаючи наказів, він метнувся надвір, скочив на велосипед і за кілька хвилин був уже у дворі свого будинку.

Він подивився вгору і на балконі побачив своїх дітей.

— Паоло! Ріто! Що ви там робите? — голосно покликав Мелетті. — Чому ви не в підвалі, як інші? Хіба ви не чули наказу?

— Тату, тату! — закричала Ріта, плескаючи в долоні. — Іди допоможи нам!

— Зараз же заберіть того змія! Ви що, хочете, щоб мене запроторили у в'язницю за шпигунство?

— А ми не шпигуємо! Ми тільки хочемо дістати шматок торта…

— Ось я вам покажу торт! Якщо ви зараз-таки не заберетеся з балкона…

— Але тату…

— Хочете, щоб я піднявся нагору? Ану геть із балкона!

Засмученим дітям не лишалося нічого іншого, як скоритися хоча б першій частині наказу — довелося затягти змія назад до кімнати. А от спускатися в підвал вони не дуже поспішали. Вони, щоправда, зійшли з балкона, але своїх спостережень за небом не облишили — це можна було робити і з вікна кухні.

— Шкода, — сказала Ріта, — із змієм це було добре придумано.

— Але ж вони не відповіли на наш сигнал! — заперечив Паоло.

— А що ти хочеш, щоб тобі відповіли? Це ж торт, як тобі ще пояснити?

— Це космічний корабель, недотепо!

— То чого ж ти погодився запустити паперового змія?

— Певна річ, не для того, щоб дістати ще один шматок шоколаду! Я хотів дати сигнал марсіянам.

— Ти схибнувся. Ви, хлопці, всі схибнулися на космонавтах! Ті військові, внизу, готові з гармат стріляти по торту, а ти ждеш хтозна від кого якихось таємничих цидулок.

— Але ж це не торт! — наполягав Паоло.

— А я тобі по-італійському кажу: торт!

— Гаразд, облишмо. Краще сядьмо та поміркуймо — щось, може, й придумаємо.

Кілька годин по тому…

— Я — Дедал! Викликаю Діомеда! Прийом.

— Я — Діомед! Доповідайте. Прийом.

— Зараз дванадцять годин сорок сім хвилин. Знову досяг поверхні загадкового предмета. Висота — шістсот п'ятдесят чотири метри.

— Як ви сказали?

— Знаходжуся на висоті шістсот п'ятдесят чотири метри. А що?

— А те, що ви, мабуть, п'яні. Сьогодні вранці, коли ви вперше обстежували предмет, ви повідомляли, що знаходитесь на висоті дев'ятсот вісімнадцять метрів. Як ви поясните різницю?

— Я її не можу пояснити. Я можу тільки визначити різницю. Дев'ятсот вісімнадцять мінус шістсот п'ятдесят чотири дорівнює…

— Годі вже! Прийом закінчую!

І генерал грюкнув по столу кулаком.

— Синьйори! — сказав він трохи згодом, звертаючись до присутніх. — Ясно одне: невідомий космічний корабель приземляється.

Всі напружено вичікували до заходу сонця. Таємничий предмет ледь помітно, сантиметр за сантиметром, втрачав висоту. Десь о третій годині дня він став поволі пересуватися у напрямі на північний схід. Діомед полегшено зітхнув: ворог принаймні не збирався спуститися на дахи будинків, а то загинуло б ціле передмістя Рима.

Приземлення мало відбутися чи не на Монте Кукко — на голому, всіяному камінням горбі: він був за школою. Туди під час перерв бігали погратися діти. На пласкій вершині пастухи поставили курінь — там вони зупинялись, коли спускалися з гір, щоб продати овець у римській долині.