Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 83

Здається, що мій свекор має з того свою невинну зловтіху, бо якось чула я, як він сказав дружині:

— Сама ти, небого, вирядила дитину до Варшави…

Стало на тому, що старий Пяст влаштував Казимира у друкарні, де він сам працює. Маму їм вдалося заспокоїти тим, що друкарі залічуються до інтелігентних фахів, мало не до урядничого стану, і їй нема чого занадто переживати за сина.

Поки відбувалися оці, так би мовити, вступні непорозуміння, ми з Казимиром майже не бачились. Точніше сказати — не говорили між собою, бо, живучи в такому безпосередньому сусідстві, годі було не бачитись по кілька разів на день.

Але відколи я стала себе почувати Казимировою нареченою, стала я рідше й у Пястів бувати. З'явилася в мене якась чи то несміливість, чи то непевність себе. У всякому разі, не почувала вже себе в цьому домі так вільно, як колись.

Так от, одного вечора бігла я звідкись (гай, гай, в мене починає виявлятись та сама хвороба, що була колись у Марильки: то стаю занадто рухлива, то знову якась солодка сонливість надходить на мене) і… просто вбігла в обійми Казимира. Їй-бо!

Сутеніло вже. І те літо якось минуло не знати коли й де. Ще недавно ми загоряли з Марилькою на березі Бистриці, а вже бабине літо снується в повітрі.

Я це кажу до того, що о шостій годині вже зовсім вечоріє. Ага, як то було? Отож біжу я з гори Медової і не бачу, що на розі нашої вулиці причаївся Казимир.

Отямлююсь тільки тоді, коли якась нечиста сила хватає мене за плечі, мов кліщами. Тільки з запаху друкарської фарби догадалася я, що напасником є мій наречений. Зробивши це відкриття, я вже сама пригорнулась до нього і добровільно віддала йому свої уста.

Від того ранку, як ми стояли посеред поля за Варшавою, я вперше знову опинилась в його обіймах. Оце вперше після такого довгого для закоханого серця часу знову відчувала гарячі уста на моїх устах, чула його подих, стукіт його вірного серця, яке сіпалось під блузою, як шалене.

— Відтепер запах друкарської фарби буде мені миліший за найкращі парфуми, — сміюсь, щаслива.

Чи я сказала щось незвичайне? Чого це мій хлопець так нагло споважнів, тільки рука його пригорнула мене міцніше до себе?

— Мартусь, — шепнув він якимсь побожним голосом, немов ми з ним у храмі, а не під голим небом біля паркана Завайків, — чи знаєш, що ти сказала?

— Я сказала, що відтепер любитиму запах друкарської фарби більш за всі запахи… І що з того?

— Ех, дзевчяно моя, — вихоплюється в Казимира його материнською, польською мовою, хоча звичайно розмовляємо ми по-українському; мабуть, з самої глибини серця пішов той вигук, — ти моя, ти… Як же ж люблю я тебе за те, що ти саме така, а не інша! Іншій на твоєму місці смерділа б не тільки друкарська фарба, але й моя блуза, просочена потом… А ти… а тобі…

Мій хлопчисько так розхвилювався, що не в силі був по-людському речення склеїти.

Не знаю (таких речей ніколи не можна про себе знати, адже так?), чи справді в мене є щось, що відрізняє мене від інших дівчат. Але, в усякому разі, це дуже приємно почути з уст коханого, що ти в його очах виняткова.