Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 79
Ірина Вільде
Жінки, яким надокучили діти, позатикали ними кожне вигідне місце на возі.
Поліцаї почали радитись між собою. «Коні» тим часом закурили. З того, як вони розмовляли з Казимиром, я здогадалася, що це його давні знайомі.
— Що ж робити, братця? Певна річ, що нас не допустять уже під магістрат! Там, певно, чекає вже цілий мур поліції! А нумо, тягнім, братця!
— Куди? — спитав хтось, але йому відповіли тільки погрозливими поглядами.
До мене звернулась якась жінка з немовлям на руках:
— Подержіть-но, дівчино, дитину, бо вже мені руки в'януть… Ви… чия? Щось я вас не знаю.
І саме ці слова мусив донести вітер до вух Казимира! Він обернувся і з найсерйознішою міною відповів:
— То моя наречена, Каролінко. Подобається вам?
Та, що її Казимир назвав Каролінкою, всміхнулась блідо:
— Кожна наречена подобається…
Не було часу заперечувати, бо процесія рушила вперед. Нове було тепер у тому, що віз від натовпу на тротуарах з одного і другого боку відділяли поліцаї на конях.
— Королівський парад! — глузував хтось з «коней».
Коли процесія вийшла на центральну вулицю, поліція непомітно зникла. Казимира замінив хтось з публіки (були і такі між публікою, що супроводили процесію за спинами поліцаїв, а тепер знову пристали до воза), і він знову опинився коло мене.
— Куди вони їдуть? — спитала я, зовсім забувши про те, що я мушу трохи гніватися на нього за образу, що він її щойно завдав мені.
— В чисте поле, а там…
Чисте поле — це була якась толока за містом з руїнами цегельні.
Вже зовсім стемніло, тільки небо палало над ілюмінованою Варшавою, коли віз докотився до цегельні.
— А взимку? — зробилось мені якось страшно за тих людей. — Як буде взимку, Казику?
— До зими ще далеко. Поки що треба до світанку вкрасти десь шмат магістратського паркана, щоб покрівлю людям над головою забезпечити.
— Та як же вночі будуватимете?
— Та так, — сміється з моєї наївності Казимир, — бо як до світанку не позбиваємо міцно цвяхами, то поліція готова вже зранку розібрати все. Ну, хлопці, — він знову забув про мене, — до роботи!
Мені в усій цій історії припала роль няньки: мала класти дітей спати і доглядати їх.
Над ранок на толоці за Варшавою виріс ще один «палац». «Палац» той складався з кількох «номерів», кожний людського зросту заввишки.
На світанку ми з Казимиром залишили толоку.
Перший поїзд на Львів рушає о п'ятій ранку, і мені якраз було час іти.
Десь з-за міських городів викотилось сонце. Я сказала б, просто виринуло раптово і червоно-ясним світлом відбилося на дахах Варшави.
Тільки тепер, серед цього простору, почала я поволі здавати собі справу з того, що бачила й пережила. Я відчула, що останні події, в яких я зовсім випадково взяла участь, якоюсь мірою з'єднали мене з Казимиром. Нас зв'язувала справа, про яку з наших домашніх ніхто не знав ще.
Казимир узяв мене під руку, і ми пристосували до єдиного ритму свій крок. Ранішній, гострий, як звичайно буває на сході сонця, холодок пронизав мене. Чи це тому, що я здригнулась від холоду, Казимир нахилився до мене і пригорнув щільніше до себе?