Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 66

І раптом… Такі дати запам'ятовуються назавжди. Напередодні ходили ми з друзями до театру дивитися «Богдана Хмельницького» й умовились, що вранці їдемо до лісу по гриби й суниці.

Вдосвіта збудили нас вибухи бомб, які впали на Скнилів. Вибухи були такі сильні, що в нас задзеленчали вікна. Я, мабуть, зблідла, бо почула раптом, як на мені все похололо.

Микола зареготався:

— А ти чого злякалася? Це ж військове навчання.

Це не було навчання. Скоро і мій чоловік зрозумів, що трапилося щось дуже серйозне.

Микола підійшов до мене і досить різко, ніби перед ним не жінка, а чоловік-товариш, поклав мені обидві руки на плечі.

— Слухай, — сказав, і я зі стиснутим серцем усвідомила собі, що навіть його голос змінив свою барву. — Стався історичний злочин. Фашисти по-бандитському напали на нас. Війна, моя люба…

Він урвав, не докінчивши думки. Я заридала.

— Ти чого плачеш? — спитав він з болем.

— Ти підеш? — я вже і так знала його відповідь.

— Піду, кохана, — поцілував він мене. — Не можу не йти… Піду і повернуся… з перемогою.

Того ж таки дня ми попрощалися.

Роки окупації… Роки окупації…

Їх згадую, як кошмарний сон. Точніше, не згадую їх, навпаки, забути рада, та вони самі чорною сажею прилипли до пам'яті. Мушу признатись, що мені іноді просто ніяково від того, як при нагоді дехто з моїх друзів ставить в заслугу мені те, що я мала зв'язки з нашими партизанами. Люди добрі, при чому тут аж заслуга? На мою думку, це був не тільки обов'язок, але просто життєва необхідність.

Життя для мене, жінки, чоловік якої виїхав з більшовиками, ставало дедалі більш нестерпним. Я мусила остаточно вибратись з квартири у Львові, бо хтось доніс, що мій чоловік добровільно пішов до Червоної Армії. На селі було життя теж нелегке, коли не сказати — важке. Мені кожної хвилини загрожувало вивезення на каторгу до Німеччини. Я мала всі дані для цього: молода, бездітна, без праці. Це одна змора, що не залишала мене ні вдень ні вночі. Друге — це те, що я не хотіла ставити під загрозу рідних, зокрема маму. От я і стала переховуватись— ночувати щораз в іншій хаті. То тільки так мовиться — «ночувати». Насправді доводилось куняти цілими ночами біля вікна, прислухаючись до найменшого шурхоту. Сова, було, залопотить крильми, а тобі вчувається, що це гітлерівці або поліцаї пробігли повз хату.

І коли одного разу мені сказали, що я повинна стати живою поштою вістей з радянського радіо, — це було так природно, що мені навіть на думку не спливло, ніби я берусь за небезпечну роботу. Це був мій святий обов'язок.