Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 44
Ірина Вільде
— Поцілуй тата…
Трохи наче розчарована таким оборотом справи, виконала прохання й далі чекала.
— А тепер слухай, — не спускав з неї ока, слідкуючи за враженням, яке справить на неї ця велика новина, — ніякої провини — на це даю тобі чесне слово — за твоїм татом немає…
Її очі широко розкрились:
— Як-то ніякої? А хто винен в такому разі?
Оповів їй історію з Ельвірою так, як вона фактично була.
— То значить, — спитала якимсь не своїм голосом, — не було ніякої поважної причини до того, щоб ви розходились… то значить… то…
Сльози ув'язнили її дальші слова, але вона героїчно перемогла їх. Її голос став тепер високий, недобрий.
— То значить, — тепер вона вже обвинувачувала свідомо, з болем, — то значить, що так, через ніщо… бо так вам захотілося… бо ви гралися в подружжя… так легко… зламали нам, своїм дітям, життя… Ой, які ви були погані обидвоє… які безсердечні егоїсти… Ви обидвоє… ти й мама… ви думали тільки про себе… тільки про себе… Чому ви не хотіли подумати й про те, що з нами станеться? Яке право ви мали на це?
Забейко встав. Здавалося йому, що як встане, то удари, що сиплються на його голову, менше болітимуть. З її гарячкових слів зрозумів тільки одне: його дитина легше вибачила б йому найтемнішу справу, ніж його безпровиння.
Мотря глянула на нього, але не посміхнулася до нього, хоч не могла не бачити глибокої скорботи на його обличчі.
«Злигодні зробили її дорослою, — з почуттям остраху подумав Забейко, — доросла людина в тілі підлітка… Це ж жах!»
Та жах ішов ще й від того, що він не міг вгадати, який вирок ухвалить йому ота… доросла людина!
Раптом Мотря схопилася за голову:
— Завжди я тільки чула, що батькам… важко доводиться з дітьми… Але ніхто не хоче знати, як іноді важко доводиться дітям з батьками… Що мені тепер з вами робити? Мама… ти знаєш, я не можу так обвинувачувати її, як тебе… вона вже відпокутувала своє… А ти? Як ти легко все ж таки розквитувався з нами!
— Мотронько!
Вона відгородилася від нього рукою.
— Я знаю, — посміхнулася гірко, — що тобі подобається така дочка, як я… Тобі навіть було б приємно почванитися мною перед твоїми знайомими… і, коли б я була така егоїстка, як ти… я не повернулася б додому і залишилася б жити при тобі. І нам удвох було б, певно, зовсім добре й вигідно з собою, але там є ще двоє наших. І тому ти дай мені відповідь на питання, що я тобі перше поставила: що ти думаєш про нас чвірко? От що ти мені скажи…
— А ти можеш дати мені трохи часу зібратися з думками? — спитав Забейко серйозно, наче справді друга ровесника.
— Будь ласка.
Мотря замислена вийшла з кімнати.
Забейко не сів, а запався у шкіряний фотель. Він почував себе як людина, що прокинулася у не своїй кімнаті.