Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 34

— Перепрошую!

Здригнувся від самого звуку цього голосу так, що цигарка в його пальцях втратила рівновагу. Ще більше зніяковів, побачивши малу незнайому на лавці біля себе. Виходить, те дівча таки слідкувало за ним.

— Прошу.

Вже оволодів собою, але щось наказувало йому бути чуйним, як біблійному вужеві.

Мала жіночка, глипнувши кінчиком вій на Забейка, ображено відвернула голову в протилежний бік. Вгору піднесена голова давала вільну дорогу лінії, що бігла серединою шиї, підборіддям і м'яко поєднувалася з лінією носа і чола. Лінія була чиста і шляхетна у формі.

Незнайома дівчина починає бавити його. Інакше не міг назвати своєї уваги щодо цієї малої. Вона видалась йому такою дитячою і такою, по суті речі, дурненькою, що брала його охота звернутись до неї через «ти» і посварити суворим гоном, щоби не витворяла дурниць, а повернулась додому і попросила пробачення в мами й тата.

«Скільки літ може вона мати?» — знову подумав, і раптом йому здалося, ніби звалилась на нього широка темна стіна. Стіна була легка, не здушила його, але відчув, що забракло йому повітря і світла. Пробі! Ця мала буде в віці його доньок! Діти, — подумав і злякався, — невже ж він докотився до того віку, коли людина починає інстинктивно шукати нащадків по собі? Діти… що це таке? Чому саме сьогодні так настирливо обсідають його спогади про них? Марта, та золотиста Марта, зі своїм трохи шепелявим язиком помітила сьогодні, що він сивіє. Справді! Не раз жартували вони на тему її молодості і його перезрілого віку, але завжди жарти ці викликали ще більшу ніжність його до неї. Почував таку ніжну вдячність до тої дівчини. Вдячність, яка є єдина в своїм роді. Її може знати тільки літній чоловік, закоханий у молоду дівчину. Коли Марта не раз гладила своєю блідою рукою його голову, почував, що нема жертви, якої не поніс би для неї. Любов? Прив'язаність? Ні. Передусім вдячність. Сьогодні її зауваження вкололо його так, що досі чує той біль. В її голосі було забагато сумної поваги. Ще ніколи не бачила його в пленері. Незважаючи на біль, прийняв її зауваження як осторогу вищої сили. Увага, докторе Антон Забейко! Увага! Твій вік доходить до роздоріжжя і має вибрати: або статечність старості, або карикатуру спізненої молодості. Здригнувся. Закоханий у форми, хоч сам не митець, зате з мистецьким чуттям, він органічно не любив карикатур, навіть таких, що з глибшим змістом.

Спізнена молодість має в собі ще щось більш неприємне від власної карикатури: це смішність. Не треба посилатись на образи: немолодий ловелас у рукавичках глясе, з моноклем в оці. Скільки разів мали ми приємність оглядати такий образ в гумористичних журналах і веселих календарях? І знову почув біль у серці: Марта мала рацію. Чи можна дивуватись, як відтепер обдаровуватимуть його співчуттям чи навіть милосердям? Сміятися йому хочеться. І то ще як. Розповісти цілу історію цій малій і реготатися разом з нею так, щоб аж ногами притупцьовувати. Милосердя! З гордістю і без самохвальства може признатися: слово це щодо його особи зовсім чуже для нього. Не знає його зовсім. Навіть коли йшлося про інших, то любив тому чи іншому зробити товариську послугу. Але милосердитись? Що це значить? Мав собі органічне почуття гордості, чи то пак суворої справедливості, якого не міг відректися. Саме оця сувора справедливість у сполуці з гордістю вплинула так багато на події, що сталися чотирнадцять років тому. Не потрапив бути справедливим, і від цього все ринуло в прірву. Обминав у своїх спогадах той час і зв'язані з ним події, як кущ тернини на стежці, але тепер, саме тепер… саме навернувся до них.