Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 185
Ірина Вільде
— Чекайте, люди, бо ми тут говоримо про все, а тільки не про найважливіше: за скільки пішла хата з пасікою, а чи, може, без?
— З пасікою.
— Отже, за скільки?
— За три з половиною тисячі.
— Цс-с-с…
Газди не дивуються ціні, бо ціна нормальна, але сумі, яку виклав Василь.
— І Василь усього за півтора року заробив такі гроші? То скільки ж він діставав на день, прошу я вас?
— Можна порахувати, — твердо, як на суді, відповідає Галина.
— І таку суму Василь поклав перед нотаріусом?
— А нотаріуса не обходять гроші сторін. Основне, щоб одна сторона підписом ствердила, що дала гроші, а друга — що отримала.
«Держоплата», кругла печатка і — бувайте здорові.
Ще одно хотіли б знати сусіди: а що вимовила собі Галина?
Нічого. Адже тут не йшлося про якусь користь, а про гонор!
Марта знову, не знати якої мами, схлипує…
— А як Василь приведе собі жінку і вона буде збиткуватися над вами, Галино?
— Наді мною збиткуватись? Наді мною? А якби щось і не по-моєму, то я лахи під пахи і гайда ля каса у Молдавію!
Юрко весь час виписував цифри на коліні під столом. Врешті, видно, не зміг дати собі з ними ради, бо зім'яв серветку і кинув під стіл. Його не перестає мучити одне й те саме: ніхто ніколи не повірить, що Василь заробив таку суму, от що він хотів сказати.
Це вже нарешті роззлостило Галину.
— А якби я й без грошей «продала» хату Василеві, то що кому до того? В мене гонор більше вартий, ніж якісь там три з половиною тисячі!
Сусіди не зовсім згідні з Галиною в цім пункті.
— Слухайте, Галино, що значить тепер, по війні, гонор людини? Трапилося, що через процеси за «образу гонору» люди позбувались останнього клаптика землі, але це було давно, коли народ ще темним був. А тепер, коли світ пережив страхіття війни й голоду, коли народ переконався, що руки, ноги, очі — то скарби, яким рівні немає, то, правду сказати, отой стародавній гонор таки чисто знецінився.
— Народ тепер навчився, — то вже веде Юрко, — ширше, глибше розуміти і відчувати громадську честь. Тепер, коли хочете знати, сусідко, має значення честь села, честь школи, честь військової частини, в якій служиш, честь футбольної команди зі значком СРСР, честь установи, в якій працюєш, честь вітчизняної космонавтики… Тому гонор одної людини, не гнівайтесь, Галино, як та приватна власність: може бути, а може й без неї обійтись.
— Та що ви говорите, Юрку? Звідки візметься той загальний, збірний «гонор», коли люди, колектив, громада не матимуть особистого гонору? Як ви собі гадаєте — з поганих деталей скласти машину?
Галина має рацію.
Галина має рацію.
Галина має рацію…
Це подумав кожний з присутніх, тільки своїми словами.
— А що ж ти, Василю, мовчиш весь час? Ану, господарю, скажи слово від себе!
На хвилину, як спалах світла у фотографа, Василь завагався: що краще буде для нього? Чи встати, по-військовому дати команду, аби гості наповнили чарки, і для сміху підняти тост за нового господаря, іншими словами, за себе самого, чи не відізватись взагалі?
Замість одного чи другого відповів злякано: