Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 178

Ірина Вільде

Юрко наливав настойки на спирті собі й усім, хто був у хаті, припрошував від імені покійного і запевняв, що Ізидор все відчуває і розуміє, тільки не може цього дати пізнати людям, а тому, аби йому не так було прикро, треба випити ще по одній.

— Хоч смерть, кажуть, нібито від бога, то все ж таки вона — одна велика кривда людині і тому, — белендить далі Юрко, — через оцю останню кладку на той бік повинні людину підтримати чиїсь близькі руки. Сусіди — добрі для веселощів у компанії, а для смерті найбільше надається таки родина. А чи мав покійний яку родину?

Мусив мати! Не може такого бути, щоб на людині кінчався її рід! Якщо нема рідних, то є кревні або кревні кревних…

Марта — а хто б інший! — пригадала сусідам, що колись приїздила сюди сестра покійного з Молдавії. Така висока, у довгій спідниці, з м'ясистими, як у Ізидора, наче трохи загніваними губами.

— Йой, Марто, як ти до всього придивилася у того Ізидора!

Марті запам'яталася Ізидорова сестра ще й тому, що перша робота, за яку вона взялася у брата, — миття вікон.

Тепер гуртом згадали, що звали ту сестру Галиною.

Галина то Галина, а яка її адреса?

Що ж, нема іншої ради, як понишпорити в паперах покійного, може, знайдуться листи від Галини, якщо Ізидор не мав звички палити їх. Раптом Марта (правда, Юрко наливав їй нарівні з хлопами) заголосила на всю хату:

— Ой, сусідоньку мій дорогенький, ой, серце моє злоте, ти так любив порядок у всьому… В тебе було, як в аптеці… папірчик до папірчика… полінце до полінця… фляшечка до фляшечки… нитка до ниточки… гудзик до гудзика… а вони тобі тут зараз все перериють, перевернуть догори дном, а ти будеш все розуміти, що діється, а не зможеш їм нічого сказати…

Не було іншої ради, як вивести Марту з хати під криницю й дати їй напитись холодної води, та ще й хлюпнути підпилій жінці межи очі.

Коли Марта повернулась до хати, виглядала, як квітка, умита росою. Зрошене слізьми лице зарожевіло, а злегка підпухлі очі й губи при її здорових зубах надавали їй приваби вродливої жінки, яку з охотою взявся б захистити будь-який мужчина.

Якийсь сторонський немолодий чоловік, що прийшов до Ізидора по зела й, заставши мерця в хаті, сам зголосився допомагати в похороні, мусив випити на голодний шлунок, бо теревенив, загикуючись:

— Як воно виходить, чуєте! За життя чоловіка його речі мають свій порядок. Людина має свої більші або менші таємниці, заховані у найменш підозрілих місцях, скажім, у печі без комина, чи в надщербленому горнятку на останній полиці в миснику, чи в гітарі (був і такий випадок), яку роками ніхто не знімає із стіни, чи на дні діжки жита з перед-перед-торішнім зерном… І ось вмирає людина без рідних. Тепер всі оті секрети, чи вони дивацькі, чи страшні, чи смішні, чи навіть непристойні, раптом випливають на поверхню і видають нерухоме, безборонне тіло на суд чужих.

— Як умирати без найближчих, — знову добирається розпач до Марти, — то вже краще, прости господи, ніколи не вмирати!