Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 169
Ірина Вільде
— Як то правда, що ти тут наговорив, то мусиш нам показати Золоту Зірку твого тата.
О, тепер вже наш «боксер» трохи розгубився:
— А як же я буду виносити з хати батьків піджак? — говорить. — Ви хитрі оба! Аби мене пізніше тато сварив?
— А ти не винось із хати. Як нікого з ваших не буде вдома, ти візьми і покажи нам піджак із Зіркою крізь вікно.
— Так може бути. Тільки нікому не говоріть, а то тато будуть сердитися.
Правда. Страшна правда: Славків батько — Герой. Мені так боляче стало за нашого тата, що я аж заплакав. Мама відразу помітила, що в мене червоні очі.
— А ти чого плакав?
— Ага, зараз «плакав»! Ви краще не жалійте копійку та купіть більшу жарівку тоді й очі не будуть боліти.
Не знаю, чи мама повірила мені, бо якось дивно-дивно подивилась на мене.
Ми повечеряли, і тато напився води. Він завжди п'є воду після їжі. Я примостився біля нього і попросив байдуже:
— Тату, а ви б розказали, як оце люди на війні Героями стають?
А тато й не здогадується, чого це я його питаю так. (Тільки Грицько шепнув мені, аби я дав спокій батькові).
— Що ж, — відповідає тато, — вчинить людина славне, сміливе діло, скажімо, просто подвиг, от і в нагороду Золота Зірка може бути.
— А скажіть, тату, кожний солдат може вчинити подвиг, як ви кажете?
Батько подумав (от, дорослий, а й то мусить насамперед подумати), подумав, а тоді каже:
— Ні, не кожний…
— А чому не кожний? — це вже Грицько від себе запитав.
— А тому не кожний, хлопці, бо не всі люди однаково відважні. До того ж мусить бути ще й ситуація така, щоб людина могла проявити свою мужність.
А я на це (так воно мені якось вирвалося):
— А в бурильного майстра, Славкового тата, є Золота Зірка?
— Та я це давно знаю.
Тато давно знав, що у бурильного майстра є Золота Зірка, а чому ж я тільки-но дізнався про це? Несправедливо.
— Тату, а може бути таке, щоб хтось був на війні і відважний, і мужній, а не дістав Героя?
Чого це тато раптом наче пригас? Аж рукою лоба витер, ніби хотів привести себе до пам'яті.
— На війні, синку, всяке може трапитися. Для того вона і війна. Та хіба справа тільки в нагороді чи похвалі? Аби діло було зроблене, а там відмітять чи не відмітять, як чиє щастя. А тепер, хлопці, давайте поговоримо про наш велосипед.
А мені нецікаво про велосипед. Грицько, як собі хоче, хай говорить з татом, а я думаю своє. Одна й та сама думка не дає мені спокою ні вдень ні вночі: чому це Славків, а не наш тато дістав Героя?
Коли заїхала під клуб «Побєда», ми думали, що приїхали в село артисти. А то були не артисти, а просто дядьки, що мали промови говорити. Я забув ще сказати, що в нашому селі було відкриття великого клубу.
Отож один з-поміж дядьків, що приїхали, почав говорити. Та ну його! Достеменно говорив все, що я і без нього знаю: як за селом об'явилася нафта, як стали будувати вишки, як в селі був малий клуб, як стали будувати новий. Страшенно нудно було слухати. Потім був концерт. Приїхала до нас самодіяльність аж з трьох сіл.
Наш тато сидів в другому ряді, поруч з бурильним майстром. Не повинен був тато там сидіти. У бурильного майстра Золота Зірка на чорному піджаку, а у нашого тата дві палочки від медалей.
