Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 166
Ірина Вільде
І тут хвастнув. От чванько, так чванько! Міг я за хвальство дати йому раз поза вуха, але чомусь не захотів. Хай там.
Увечері розповів я матері, як пожалів я хвастуна. Я думав, що мати похвалить мене, що я вже перестав битися. А вона як тримала мокру шматку в руках, та нею і бац мене по потилиці. (А ще сама говорила: «Не смій бити, не смій!»).
— Ах ти, погань, — так мама до мене, до свого рідного сина, — то, замість розрадити безталанного сироту, ти ще йому солі на рану сиплеш?
Я змовчав, хоч ніякої рани я йому не робив і ніякої солі не сипав. Коли мати розсердиться, краще не відзиватися.
Почалося навчання в школі. А хлопці і не думають вчитися. Страшенно цікаво. Попри нашу школу день і ніч їдуть військові машини і танки. В селі така курява, що аж листя на деревах і кукурудзі попелясте від пилюки. Наша класна керівничка казала заліпити вікна білим папером. Дівчата заліпили. Хлопці пробили «очі» в папері і однаково дивляться на дорогу. На танках часто написано: «Наше дело правое — мы победили!» А що, як і справді побачу я одного дня тата на танкові?
«Сирота, сирота, а рот, як ворота» взагалі перестав відвідувати клас. Пильнує при дорозі, коли його танкіст проїжджатиме селом. Сьогодні на останньому уроці всі хлопці до одного вибігли на вулицю зустрічати військових. В класі на дошці хтось виписав великими літерами: «Наше дело правое — мы победили!»
А може, й справді у Грицька є свій танкіст? Я волів би, щоб він і цим разом вихвалявся.
Пропущено багато днів.
Повернувся мій батько. Все відбулося зовсім інакше, ніж я собі уявляв. Найперше мій тато — ніякий не танкіст. Потім — він мало подібний до того фото, що висить на стіні. На фото тато молодий і красивий. Тато мене зовсім не пізнав. Я його теж ні. Я ж бачив, як він проїздив машиною біля школи, — і нічого. Думав собі, що то якийсь чужий дядько, як інші солдати.
Дома мама стала заводити, що твориться на світі… син батька не впізнав.
А те, що мене батько не пізнав, то нічого.
Орденів батько теж не привіз з війни. Тільки дві медалі. Я спитав мами, чи багато тато подарунків навіз і де мої? Я не знаю, що ж я такого смішного сказав, що мама почала сміятися і приговорювати:
— О босяку ти мій! То ти не радий, що батько повернувся цілий і здоровий, тобі ще подарунків багнеться? А якого тобі подарунка кращого треба, як сам батько?
Але тато не сміявся. Він сказав:
— Молодець, Дмитрик! Бив фашиста — давай трофеїв! Нічого, синку, я тобі власними руками такий подарунок зроблю, що тільки гляди! А трофеї — біс з ними! Не задля них воювали ми. Ми з тобою як-небудь проживемо і без них, правда?
Та воно ніби правда, але все ж таки хотілося б мати якийсь німецький трофей. Не розумію теж, чому мама кинулася до батька, стала його цілувати і приказувати:
— Такий, як був… Такий, як був. І війна не змінила його характеру…
А що мені з того, що характер у батька не змінився, коли мої подарунки пропали? Найгірше, що не знаю, як Грицькові на очі показатися. Засміє мене «сирота».
