Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 162

Ірина Вільде

Слухаєш як зачарований, і, хоч віриш кожному слову, здається все те казкою. Еге ж, такі страшні часи настали, що все колись по-людському добре, звичайне видається тобі неймовірним, чудесним.

Жахлива пора! Вчора в Глухому лісі гестапівці розстріляли дванадцять комсомольців. Позавчора спалили половину сусіднього села, бо хтось старосту-фольксдойче вислав на той світ. Сьогодні з нашого села дев'ять працездатних чоловіків і жінок погнали на каторгу до Німеччини…

— Вийми-но, Парасю, з скрині рушник, той, з півниками.

— А нащо його вам, мамо?

— Треба старості віднести.

— Мамо! — тільки зойкнула Параска.

— Цить! Як кажу треба, значить треба.

Через два дні знову:

— Парасю, а дістань-но мені з дна скрині скатерть, ту, мережану навхрест.

— Мамо, робіть зі мною, що хочете, але цього я вже не дам з хати!

— Мовчи, дурна! Треба лайтерисі з баудинсту занести! Якби не треба було, то хіба б я їм своє добро виносила?

* * *

Весною Вася почав-таки добре ходити, хоч нога була скоцюрблена в коліні. Спираючись на паличку, шкутильгаючи, він досить швидко переходив через хату без чиєїсь допомоги.

Марія стежить за його рухами люблячим оком матері: сину ти мій, сину, чи передчувала твоя ненька, що ти, бідак, на волосинку від смерті був?

У безмісячні ночі Вася виходить з хати трохи подихати свіжим повітрям. Іноді забариться надворі, і Марія починає вже непокоїтись, хоч тепер, правда, коли в поблизьких лісах з'явилися партизани — славні хлопці Ковпака, в селі стало безпечніше. Вона добре знає, що Параска і двері за ним замкне, і завісить вхід до притули, але не може заснути, доки Вася не повернеться. І чого це йому у той садок так кортить? Хіба повітря на призьбі гірше від того, що в садку? Треба напутити парубка, а то таке вийде, що берегли всю війну, а наприкінці попадеться.

— Василю, не дуже мені подобаються ті твої нічні мандри. Як подумаю, що з тобою може щось статися, то аж шкіра терпне на мені. І чого, і куди тобі ходити?

Вася Уланов червоніє, ніби хто впіймав його руку в чужій кишені. Опускає свої русі вії та й каже:

— Не гнівайтеся на мене, Маріє Петрівно. Весна надворі… Та й молодий ще я… Чим я винний, що ногу мені прострелили, а серце залишилося цілим? Є в мене дівчина… іноді приходить вона до мене в цей садок…

Марія пополотніла: що за дівчина? Хто вона така? Як звати її? Хто її рідні?

— Я невістку з хати прогнала, щоб тобі місце дати, а тобі любові забаглося? То ти без тієї любові й години пожити не можеш? Ти знаєш, що важиш не тільки своїм життям, але й нашим? А може, вона підіслана гестапо. Звідки ти, нещасний, можеш знати? Іди від мене, живи собі в тієї і не признавайся, ради бога, що ми з тобою знайомі. Здурів хлопець, чисто вам здурів!

— Нікуди я не піду від вас, тьотю, та й вам не вистачить серця вигнати мене. Вже я за цей час добре вас розпізнав! А в селі тепер не окупаційна, а радянська партизанська влада, і нам нічого боятися фашистів.