Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 141

— Йой, прошу вас, а де ж би я комусь іншому звірилась з цим? Я не хочу, щоб жива душа знала про те, що це не я сама писала…

Учителька йде до вікна і механічно засуває строкаті занавіски на ньому.

— Чекай, Олько, чекай… жіночі збори… Я ж кажу тобі, що ми колись на жіночих зборах домагались рівноправності з чоловіками… Домагались, щоб нас допускали до науки… до праці…

Ольга починає сміятись, і вчителька уриває.

— Я перепрошую… але мені аж смішно. Тепер, прошу вас, коли охота, то і вчись… Ніхто тобі не заборонить.

Учителька сухо кашляє.

— Я ж тобі кажу, що не знаю, про віщо писати…

Ользі боляче слухати такі слова учительки. Її цупкі, гарячі пальці лягають несміливо на згорблену спину старої вчительки.

— Не гнівайтеся, прошу вас, на мене. Мені стало якось смішно, коли ви сказали, що треба було жінкам аж на зборах домагатися праці… Ви знаєте що? Пробачте, що докучаю вам, але я прошу красно скласти мені до ладу й прикладу про наш колгосп. Я хотіла про свою ланку, але вже хай буде про колгосп цілий… про наші високі заробітки. А щоб не казали, що я тільки про себе дбаю, то напишіть десь там… але так красно, прошу вас, до ладу й прикладу… скажіть, що кожний колгоспник у нас хоче добитися того, щоб у його хаті було так, як колись у нашого пана… Килими на підлозі… занавіски з золотими мушками на вікнах, фортеп'яно в куті. Напишіть, що всі, всі цього хочуть… А я про себе знаю, що в мене першої буде килим на підлозі… Але цього прошу не писати, бо знову скажуть, що я себе понад інших виношу. Ось укладіть про це все так, щоб я не говорила, а співала, як то кажуть…

Учителька крутить олівцем в руках.

— Чи не забагато відразу хочеш ти, Олько? Але коли вже так, то я можу тобі подиктувати.

Вона диктує поволі, слово за словом, а Ольга горбатими літерами виводить своє щастя.

Вже сонце перехилилось через небесний обруч, коли дівчина повертається від учительки. Захід сонця полум'яний, надвечір знову морозець тисне. Під ногами Ольги скрипить: чах… чах… чах…

Тільки Ольга минула школу, сусідка, невістка Кордюків, їй назустріч.

— Біжи, Олько, бо там якісь гості до тебе з району приїхали!

— Ай, голова мені вже від тих гостей болить…

— Оце раз! А як же ти у Львові будеш виступати? Кажуть, що там мають з'їхатись жінки з цілого краю… Сила-силенна…

— Овва! Або то мені першина виступати?

— Е, Олько, то був район, а то Львів…

— А мені що Львів? Хіба я ніколи у Львові не була?

* * *

Он яка зима у великому місті. Снігу тільки й усього, що в скверах та на дахах будинків, а тротуари голісінькі, мов тік. Ольга марширує по них чобітками, тільки — цок-цок-цок.

Їй навіть не треба питати, де той театр. Хвиля жінок пливе і сама несе кожного, хто наблизиться до неї, в будинок з кам'яними фігурами при вході.

У великих, начебто в клуні, дверях стоять хлопці в мундирах і питають запрошення. Чи і в неї спитають? Адже всі вони читають газети і повинні знати, хто вона така…