Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 132

А за Польщі… Стривайте, було це в двадцять шостому, а може, й у двадцять восьмому. Не пам'ятаю вже точко. Відбувалися в нас якраз вибори до сейму, ну, ніби до парламенту. В нашій окрузі місце було на одного посла, а кандидатів висували, аби не збрехати, щось п'ятнадцять чи шістнадцять партій, і кожне хоче свого переперти при виборах.

Отже, здихатися не можна було тих панських агітаторів. Не те, що тепер: агітатор, так би мовити, — громадський діяч. Тоді кожний такий гаврик ходив та гавкав за того, хто йому більше заплатив. Як, було, увійде в хату та як стане вам нахвалятись, що зробить для народу його кандидат, як буде обраний послом, то аж у голові запаморочиться… Але народ, не бійтеся, добре знав, що де масні слова, там пісні вареники! Хоч не всі, треба правду сказати, були в ті часи свідомі. От моя мама бідна й померла, а так і не зрозуміла, що до чого в політиці.

Пригадую собі: однієї весни сидимо ми з мамою і прядемо. Не своє, а людське, звичайно. Чуємо, але десь у селі музика грає.

«Гей, — думаю собі, — хто це задумав женитись у будень, та ще й з музикою?»

А тут, як на те, входить мій чоловік до хати… Я його і питаю:

— Не знаєш ти, хто жениться?

Він мені на те:

— Наш пан жениться…

— Як-то пан? — питає мама. — Та в пана ж є жінка!

А мій чоловік у сміх:

— Та то наш пан хоче за посла висвататися! Оце зробив передвиборне віче (ніби мітинг по-теперішньому) та й заманює людей до корчми музикою й різними там калачами, ковбасами, горілками-пивами…

Мій чоловік розповідає, як наші багачі перші полізли за ковбасою, а я бачу, як моя мама на обличчі міниться. Вона, певно, думала собі: роздавали даром м'ясо. Людські діти будуть сьогодні скоромне їсти, а її внуки знову за пісну картоплю сядуть. Коли мій чоловік дійшов до того місця, що наш сусід поніс до хати повну шапку булок і кільце ковбаси, не витримало її серце: як заплаче, як заголосить!

Вона плаче, а ми з чоловіком думаємо собі: хай виплачеться, а тоді вже на спокійну голову розтлумачимо їй, у чому справа. Дивимося у вікно, як народ, збудоражений музикою, походжає по вулиці.

Видно, образило стареньку, що ми не дуже звертаємо увагу на її сльози, бо витерла очі та й до нас:

— Ви що, — питає, — понабирали води в рот? Мої сльози то для вас що? Дощівка з неба? Сусід міг про дітей подумати, а ти (це вже до мого чоловіка) радий, що сам кишку напхав? Тобі твої діти не в голові?

Мама свариться, а мій чоловік мовчить та тільки посміхається. Як мати скінчила, він і каже:

— Не гудіть на мене, мам, бо ті булки отруєні…

— Як отруєні? Що ти плетеш?

— А так, — таким же спокійним голосом відповідає мій чоловік, — що пан хоче тією гнилою ковбасою нашу совість купити. Там, поки дістанешся до ковбаси, мусиш насамперед присягу скласти, що віддаси свій голос за пана.

— А тобі що, рука відпаде, як за пана голос віддаси? — питає мама.

Лише по сих словах можете судити, які ще в нас несвідомі люди були, особливо старшого покоління.

Мій чоловік подивився на маму, похитав головою, а далі не втерпів і промовив: