Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 128

А життя навколо не біжить, а горить. Люди, що стільки років, століття цілі терпляче чекали на день свободи, тепер стали раптом нетерплячі, мов діти. Все їм подавай відразу! Як поставився б до цього факту Казимир?

Якийсь час у нашому місті не було крамниць з мануфактурою і взуттям. Це ж зрозуміло. Приватники ліквідували свої інтереси, а держава ще не встигла налагодити свою торгівлю.

Але не минає і двох місяців, як у нашому місті народжуються універмаги, які львів'янам навіть не снилися.

Ривка (сама признається у цьому гріху), як навіжена, бігає з одного магазину до другого і, хоч сама ніби з свідомих, вдома не може наговоритися з тіткою Темою про те, що в пролетарській державі так високо стоїть побутова культура.

— Ох, ох!.. Які чудові ленінградські пудренички бачила: рожева емаль з золотом! Цяця — не пудреничка! Ох, ох… а яку жіночу білизну! Мрія, поема, а не білизна! А які завіски на вікна! Тьотю Темо, ну, уяви собі, блідо-блідо-голубий, файного гатунку тюль, а на ньому золоті бджілки!

Це — Ривка.

На цьому тижні від'їжджає до Ворохти, у Карпатах, до санаторію туберкульозників другий помбух нашого тресту. Хлопець за старого режиму був сім років безробітним (легко сказати — сім років), придбав туберкульоз від «розкішного» життя, а тепер став на роботу, і по трьох місяцях виряджують уже його до санаторію.

Директор тресту (ви мусите його знати — такий ставний, високий, з русявим волоссям, він часто виступає на міських зборах) вручає йому путівку, а наш Олег Петрович стоїть мов закам'янілий.

— Бери, Петровичу!

І той ані з місця, тільки губами ворушить. Тоді підходжу я до директора, беру від нього путівку і тичу в руку Олегові.

— Що вам? — питаю його.

— Нічого, — і безпорадний рух пальцями по чуприні. — Я не можу… Та Ворохта… то моя обітована земля… Стільки років добиватись… і аж нарешті… Я дуже дякую, товариші, але я… не можу… я ще раз дякую! — розпачливий рух рукою. — Залиште мене, прошу!

Всі (навіть у нашого бухгалтера тремтить борода) глибоко переживають. Це тільки я одна, як окаянна, маю єдиний біль у серці: чому не дожив до цієї хвилини мій Казимир?

До мене причепилась нова ідея: знайти людину, при якій вмирав Казимир, або яка бачила його мертвого, або взагалі знає що-небудь про його смерть.

— Я вам допоможу. Я тепер маю різні знайомства, — заспокоює мене тітка Тема, і я розумію, звідки це йде. Маючи під боком до безсоромності щасливу Ривку, вона страждає від того, що хтось за стіною силою своїх невеселих думок пригнічує їх настрій. — Я вже маю навіть на увазі таку одну людину… А тим часом ви не сидіть вечорами самі… заходьте до нас! Я навіть мала б до вас одне прохання… Ви ж знаєте… я тепер завідую галантерейною крамницею… Тільки ви не смійтеся з старої…

— Яка ж ви стара, тітко Темо!

— Ну! Як хтось уже не молодий, то він уже старий, чи не так? Я хочу просити вас, щоб ви мене підучували по-українському писати й читати… Я трохи вмію, але на такій посаді, ви розумієте… я мала б краще вміти. Ривку вчить один росіянин по-російському… Слухайте, Марточко, він військовий… Чи то нічого не шкодить? Він заходить до нас, я є свідок тої науки, але боюсь! Вони часом так дивляться одне на одного, що мені стає страшно. Він військовий, якийсь старший навіть, і православний до того ж… Ай, ай… я вже мала такий випадок у своїй родині і тому стережусь тепер його, як вогню… Що ви думаєте про те, Марточко?