Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 125

До того ж я ще мала свою мрію. Десь поліськими болотистими дорогами йшов до мене мій Казимир, і я з дня на день очікувала на нього.

Ми йшли як прозрілі, простягти руки вперед, не звиклі ще, але з одвертою душею.

А життя навколо нас аж вирувало!

О десятій ранку збори колишніх членів профспілок у залі ратуші. Йдемо з Ривкою сходами вгору і тільки підштовхуємо одна одну ліктями: чи думали ми колись, що будемо в цьому залі засідати? Це о десятій ранку. О другій годині — великий мітинг в оперному театрі. Чи можна стримати себе від спокуси, щоб не піти туди? О шостій в залі філармонії відбудеться виступ радянських письменників з Києва. Чи можна пропустити таку нагоду? А ввечері будуть грати у Великому театрі якусь радянську п'єсу…

А до того я кожної години, кожної хвилини чекаю повернення Казимира. Ривка принесла звідкись звістку, що вже повертаються «березяки». Добра тітка Тема десь навіть дістала мені адресу такого поверненця.

Була це якась вулиця Святого Мартіна, геть аж за Жовківською рогачкою. Але яку роль в таких випадках може відігравати віддаль! Накидаю пальто на плечі, хустину на голову і десь надвечір уже добиваюсь до тієї вулиці.

По довгих шуканнях (виходить, що мені дано зовсім не той номер будинку) знаходжу нарешті того чоловіка.

Ви самі можете уявити собі, з яким почуттям у серці постукала я в його двері!

Тільки ступила я за поріг, без запитання вже знала, що добре трапила. На ліжку лежав блідий як віск, з ямами замість лиць, з хворобливо блискучими очима чоловік, а напроти нього сиділа жінка, з цілим подолком газет, читаючи одну йому вголос.

Попросивши пробачення за турботу, спитала про Казимира. Він відразу пригадав це прізвище. Казимира звали в Березі Круль, і звідси він так добре запам'ятав це прізвисько, тільки ніяк не міг пригадати образ, з яким в'язалося воно.

Я намагалась допомогти йому: високий, дуже синьоокий, ясноволосий, широкоплечий, верхня губа трохи вгору піднята. Так довго описувала я йому Казимира, що він нарешті згадав. Згадав… і відразу наче померк.

— Не знаю, чи ви ще побачите його колись…

— Замучили?

— Ні, то був дужий хлоп, міг і не це витримати. Але річ у тому, що ми там останній тиждень, крім гнилої води, нічого не їли, а як вийшли на волю, то дехто з наших необережно відразу накинувся на сало, що частували ним нас від доброго серця червоноармійці, і так уже догодили собі хлопці… Ще до доби кілька з них богу душу віддали, але Круль ще держався. Заїхали ми з тими тяжкохворими аж над якусь річку і там мусили їх залишити в тамтешніх людей, бо вже не було сили тягти їх з собою… Пригадую тепер, вже дуже добре пригадую… Круль із стиснутими на животі кулаками лежав чорний як земля…

Це було все, що я довідалася про Казимира.

Вийшла я з тієї хати і відчула, як усе в мені завмирає, як поволі залишає мене радість життя.

Он проїздить колона танків. Дівчата махають їм руками, кидають квіти, хлопці на танках відмахують їм весело, а я стою, як стовп, і не можу зрозуміти: з чого тут радіти?

Ось переді мною високо на стіні недобудованої кам'яниці великий плакат. Коли я йшла туди, його ще не було на цьому мурі. Чому не зупиняюсь? Чому не читаю?