Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 112

— Зальц — то не є придатне товариство для тебе. Сьогодні забере тебе до себе одна з моїх челядничок, панна Міся. В неї житимеш, з нею ходитимеш на роботу і з нею повертатимешся додому. Це особа гідна довір'я, і від неї зможеш багато чого навчитись. Ну, тепер іди працюй!

Мені стало ясно, що віднині я ув'язнена.

Як п'яна, увійшла я до майстерні. Очі всіх звернулись в ту мить до мене. А для мене тепер тільки одне було цікаве: яка з себе ота моя в'язнична сторожиха, ця панна Міся?

До мене підійшла дуже висока, дуже худа, з рухливими, злими очима жінка:

— Ви зветесь Марта Кравчик? Гаразд. Ідіть! Он там, під вікном, буде ваше місце. Як бачите, маєте одне з найкращих місць у майстерні! — Вона всміхнулась до мене, але мене анітрохи не зігріла та золота (це треба дослівно розуміти, бо в панни Місі, здається, не було жодного свого зуба) усмішка.

Я не хотіла місця при вікні, за яке вимагали від мене плати понад мої сили. Я рвалась до простору поза вікном!

Мені дали обпороти якийсь комірчик. Робота була така незначна, що мене взяла підозра, чи взагалі ця праця комусь потрібна. От просто дали мені забавку, щоб зайняти мою увагу, а самим краще стежити за мною.

Що було мені робити?

Я відчула, як очі панни Місі так і ходять за моїми рухами, як два вартові, і я хоч у гурті, але відрізана від решти дівчат.

Це було страшне почуття. Це було щось, що мені не вміщувалось у голові. Як же це так? Он там, за вікном, гамір, рух, воля, живі люди, а мене тут ув'язнили, і про це ніхто не турбується, ніхто проти цього не протестує, ніхто не поспішає мені на допомогу!

Я повела очима по дівчатах. Всі чотирнадцять голів, як одна, були нахилені над роботою.

Який я мала вихід? Знала я тільки одне: донощицею не буду, хоч би мала життям моїм заплатити. Промайнула навіть така думка: як не витримаю, то повішусь. Але вже в черговій хвильці засоромилась свого настрою. Світ такий прекрасний, за вікном така ласкава золотиста осінь, що навіть крізь вікно моєї в'язниці видно, як виблискує насичене золотою порошею осіннє повітря. Десь там чекає на мене мій Казимир, а я думаю про такі страшні і нікому не потрібні речі.

Раптом відчула, як хтось ударив мене в потилицю кулькою з паперу. Комусь ще жарти були в голові тоді, коли мені життя здавалося немилим.

Я з докором оглянулась: кому це прийшла охота дражнити мене? — коли очі мої зустрілися з серйозним, дуже зосередженим поглядом високої блондинки, що сиділа позад мене.

Вона не промовила до мене ні одного слова, але я з мови її очей зрозуміла, що це саме вона кинула мені ту паперову кульку і що я повинна підняти її.

Я так і зробила. Там було написано нерівними і так і видно, що десь на коліні писаними літерами: «Не йди з Місею. Викрутись тим, що тобі ще потрібно від Ривки свої речі забрати. Сьогодні поговоримо».

Це був перший голос допомоги.

Як же ж могла я не послухати його? Я зробила так, як мені радила паперова кулька. І як не дивно, панна Міся легко спіймалася на підступ.