Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 106

Я спитала про Ривку. В жінки заблищали очі.

— Так. Тут вона. То я її тітка. Що я маю передати їй? А може, ви самі зачекаєте на неї?

Я глянула пильно на цю жінку: як же ж я зважусь сказати їй, що мені потрібно не тільки зачекати на Ривку, але навіть… переночувати тут? Я повела очима по хаті: під стіною стояв так званий бамбетель а у протилежному кутку була канапка. Нічліг саме на дві особи.

— Ви дивитесь, що в нас так скромно? — помітила мій допитливий погляд Тайхманова. — Що ж! Погані тепер заробітки стали. Я заробляю тим, що малюю візерунки для жіночих ручних робіт. Що ж! Та коли ж тепер у кожному жіночому журналі є зразки для рукоділля. Але все моє щастя в тому, що є ще такі пані, які хочуть чогось такого, якого ніхто не має… І тоді замовляють вони візерунки мені. Не інтерес, а одне нещастя. Але жити з чогось треба! Ривка не заробляє ще. От часом приносить тільки те, що їй пані ткнуть у руку, коли віднесе роботу додому… Але тепер і це кінчається, бо з цим посилають уже молодших учениць. Та й тут різно буває. Залежить від пань. Є такі, що менше мають, а більше дівчині дадуть, а є багачки, що нічого не дають. Ось ткнуть дівчині цукерок у руку — і все. А навіщо їй цукерок? Хіба вона дитина? Їй потрібні черевики, пальто на зиму, а не цукерки!.. Я так розбалакалась, а вам, може, треба відпочити після дороги? А може, ви не маєте де переночувати? Тоді просимо, як кажуть у вашому народі, чим хата багата…

Червона від сорому за себе саму, притакнула я головою. За такою дружньою розмовою застала нас Ривка.

Вона зраділа, побачивши мене. Я догадалась про причину її радості. Вона, певно, подумала, що я прийшла просити її допомогти мені у весільних закупах. Мені стало неприємно від того, що я мимоволі мушу розчарувати її. Та вона сама, глянувши на мої клунки, не згадувала більше про закупи.

Як це так, запитувала я себе, вкрай розчулена, мене не розпитують, чому я опинилась без даху над головою? Навпаки, обидві жінки вдають, що вони не помічають ні моїх клунків, ні розгубленості у всій моїй постаті…

Це правда, мені не ставлять запитань, але хіба я дерев'яна, щоб не відчувати, що питання ті висять у повітрі і давлять мене немилосердно? Адже я мушу якось пояснити, що зі мною сталося, цим людям, які так сердечно прийняли мене в свій дім!

По вечері, яка складалася з одного вареного яєчка (на нас трьох!), з цибулею й олією, як не дивно, приправленими цукром, почала я потроху натякати на свої переживання. Нарешті призналась я відверто, що мене підступом приневолили розійтись з Казимиром.

— Чому це так? — здивувалась Ривка. — Він католик, ви — католичка, він з порядного дому, ну, ви теж… Чому мали б ви розходитись, хіба ні? Яке може бути непорозуміння між вами?

— Ай… ай… — обізвалась і собі тітка Тема. — Все щось роз'єднує людей. Одних релігія… інших маєток… Ви знаєте, — звернулась вона безпосередньо до мене, — в мене була сестра. Ай… ай… що то за сестра була! Як мальована! А що за розум! А що за золоте серце було в неї, якби ви знали… Вона працювала на фабриці спирту і дріжджів. Ну, ким могла там працювати неосвічена дівчина? Вона запаковувала пачки у папір. І нещастя хотіло, щоб її побачив син власника фабрики. Ти кажеш, — повернула вона голову до Ривки, — що ця панна католичка і її наречений — теж католик, а я тебе питаю: ну, і що з того? От він був теж нашої віри, і що з того? Спочатку… ви пробачте мені, ви розумієте… він думав, що натрапив на дівчину легких звичаїв. Він почав їй купувати. Ну що дівчині можна купувати? То парфуми, то якийсь перстенчик, то знов шовкову хустину. Він все те сував їй у руки, а вона не хотіла брати. Ви розумієте, панночко? Хоч яка вдома була бідність, хоч як мали їй подобатись ті речі, вона перемагала себе і не брала нічого від нього. Вона догадувалась, чим це може закінчитись… Коли він побачив, яка вона, який твердий характер в неї, що то за чесна, що то за порядна дівчина, то він, на своє і її горе, таки направду закохався в неї. Ой, і як ще закохався! Точнісінько так, як це в книжках описують. Така вам любов найшла на них, що іншого виходу не було: або життя удвійку, або смерть удвійку…