Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 103

— Ага, що? Не впізнаєте саму себе, правда?

Це була таки правда. Казимир так любив мою просту зачіску з косами на плечах, і, дивлячись на те лелечине гніздо в себе на голові, мала я прикре враження, що зраджую чимсь наше з Казимиром кохання.

— А тепер ще тільки трошки губки підфарбувати, підчорнити брівки, припудрити, і буде з вас ляля перший клас!

Я вже навіть не пробувала протестувати. Я так і вирішила, що як тільки знайду хвильку самоти у новому своєму пристановищі, то зразу скину з себе цю маску. Панні Люсі, видно, подобалося робити вправи на моєму обличчі, а на мою волю вона не збиралася зважати.

«Потерпи ще годину, ще дві, — підбадьорювала я себе, — витримала ти більше, витримаєш і це».

Панна Люся мала велику втіху з цієї забави, бо аж підскакувала коло мене:

— Подивіться, ну, подивіться тепер у дзеркало! Чистісінька Грета Гарбо! Навіть нижня губа така повна, як у неї…

Не було іншої ради, мусила я знову глянути на себе у дзеркало. Чи я краща стала від тих хімікаліїв на моєму обличчі? Ні. Далебі, ні. Стала лише якась інша, чужа сама собі.

Нарешті, награвшись мною досхочу, панна Люся відпустила мене пакувати свої речі. Небагато я взяла тих речей з дому, тим-то й пакування пішло скоро. Клунок з постіллю й одна невеличка валіза з сукенками — от і весь мій багаж.

Спакована, чекала я (чомусь заборонила мені панна Люся йти в кухню до Марисі), коли вже пані добродійка скаже мені йти з нею, і нудилась від безділля.

Мені стало чогось сумно залишати цей дім, хоч приємності в ньому я не зазнала і сумувати не було за чим. Мій сум, либонь, був тільки страхом перед новим місцем.

— Я бачу, — сказала до мене панна Люся, — що ви вже нетерпеливитесь, а мамця якраз наклала на лице вітамінову масочку і мусить з нею бодай годину пролежати. Знаєте що? Підіть купіть мені кілограм винограду, бо як пошлю ту Марисю, то вона коли піде, то надовго пропаде, а до того ж дівка має погану звичку підскубувати по дорозі куплене.

Я подумала собі, що звичка ця походить від того, що Марисі ніколи нічого не дістається із солодощів чи взагалі чогось ліпшого при столі. Як навіть і залишиться що-небудь, то ховають це в буфет під ключ і тільки тоді, коли стане воно непридатним до вжитку, дозволяють Марисі взяти для себе.

Цим разом я дуже охоче пішла по той виноград. Панна Люся мала рацію, що час тягнувся для мене нестерпно довго.

Виноград продавали в кіоску якраз напроти кам'яниці, в якій жили Заславські, але панна Люся звеліла мені піти по нього аж на ріг вулиці Баторого, де є цілий підвал з виноградом, бо там свіжіший і чистіший (не сідають так мухи) виноград.

А мені що? Я ще радіша від цього: більше часу згаю, менше лишиться чекати!

Пройшла я вулицю Мохнацького, перебігла Академічну і завернула вже у бічну вуличку (їй-бо, не пам'ятаю, як вона називається), аж враз чую: хтось женеться за мною тротуаром.

«Це якийсь п'яний або злодій», — майнула мені думка, і я в одній хвилі, щоб дати вільну дорогу йому, зіскочила з тротуару на брук.