Читать «Гра престолів» онлайн - страница 16

— Заради них Роберт вповільнить крок, — мовив Нед. — То для нас добре. Матимемо більше часу наготуватися.

— Приїдуть також і королевини брати, — додала Кетлін.

На це Нед скривився. Вона добре знала, як мало любові плекали вони з ріднею королеви один до одного. Ланістери, господарі Кастерлі-на-Скелі, стали на Робертів бік запізно, коли перемога вже була певною, і Нед їм того не забув.

— Що ж поробиш… коли я не можу бачити Роберта без зграї Ланістерів на хвості. Виходить, Роберт везе до нас трохи не половину свого двору.

— Де король, там і держава, — відповіла вона.

— Добре буде побачити дітей. Останнього разу найменший ще смоктав цицьку Ланістерихи. Скільки це йому вже, років зо п’ять?

— Принцові Томену сім років, — відповіла вона. — Він одного віку з Браном. Неде, прошу тебе, слідкуй за язиком. Ланістериха є нашою королевою. Кажуть, її марнославство зростає з кожним роком.

Нед стиснув їй руку.

— Мусимо влаштувати бенкет, обов’язково з піснярами, а ще ж Роберт і пополювати захоче. То я надішлю Джорі на південь з почесною вартою: хай зустріне їх на королівському гостинці й проводить до нас. Боги ласкаві, як ми їх усіх прогодуємо? Кажеш, він уже їде? От клята королівська порода, хай йому грець.

Даянерис I

Її брат тримав сукню на руках, аби вона краще роздивилася.

— Бач, яка краса. Торкнися її. Ну ж бо! Помацай тканину.

Дані помацала. Тканина була така м’яка, що стікала між пальців, як вода. Вона ніколи за життя не вдягала нічого м’якішого. Налякавшись, вона забрала руку.

— Це справді мені?

— Це дарунок від магістрата Іліріо, — мовив Візерис, посміхаючись. Сьогодні брат був у доброму гуморі. — Колір підкреслить твої волошкові очі. А ще ти матимеш золото, коштовне каміння, всілякі прикраси. Іліріо пообіцяв. Сьогодні ти маєш виглядати принцесою!

«Принцесою», подумала Дані. Вона давно забула, як це робиться, та хіба й знала колись?

— Чому він стільки усього дарує нам? — запитала вона. — Чого він хоче від нас?

Майже півроку вони жили в будинку магістрата, їли з його столу, за ними ходили його служники. Дані було тринадцять років, і у своєму віці вона вже розуміла, що такі дарунки мають свою ціну, а надто тут, у вільному місті Пентосі.

— Іліріо не дурний, — мовив Візерис. То був худий юнак з нервово-рухливими руками і дещо гарячковим поглядом світло-бузкових очей. — Магістрат знає, що я не забуду своїх друзів, коли всядуся на мій законний трон.

Дані не відповіла нічого. Магістрат Іліріо гендлював прянощами, коштовним камінням, драконовою кісткою та всяким менш коштовним крамом. Казали, що він має друзів у всіх Дев’яти Вільних Містах і навіть далі: у Ваес Дотраку та казкових землях біля Нефритового моря. А ще казали, що немає в нього таких друзів, яких би він не продав з охотою, щойно дадуть належну ціну. Дані уважно дослухалася до балачок на вулицях, але вважала за краще не чіпати мрій брата, які він захоплено виплітав перед нею. Інакше він гнівався, а гнів його був жахливий. Візерис називав таке лихо «збудити дракона».

Брат повісив сукню біля дверей.