Читать «Товстий і тонкий» онлайн

Антон Чехов

Товстий і тонкий

На вокзалі Миколаївської залізниці зустрілися два приятелі: один товстий, другий тонкий. Товстий щойно пообідав на вокзалі, і його губи лисніли від масла, мов стиглі вишні. Пахло від нього хересом і флердоранжем. А тонкий щойно зійшов з вагона і був нав'ючений чемоданами, клунками та коробками. Пахло від нього шинкою і кавовою гущею. З-за його спини визирала худенька жінка з довгим підборіддям - його дружина, і високий гімназист з примруженим оком - його син.

- Порфирій! - вигукнув товстий, угледівши тонкого. - Чи ти це? Голубчику мій! Скільки зим, скільки літ!

- Матінко! - здивувався тонкий. - Міша! Друг дитинства! Звідки ти взявся?

Приятелі тричі поцілувалися і дивилися один на одного очима, повними сліз. Обидва були приємно здивовані.

- Любий мій! - почав тонкий після поцілунків. От не чекав! От сюрприз! Ну, та глянь же на мене гарненько! Такий же красень, як і був! Такий же душечка і чепурун! Ах, ти, Господи! Ну, як же ти? Багатий? Одружений? Я вже одружений, як бачиш… Це ось моя дружина, Луїза, уроджена Ванценбах… лютеранка… А це мій Нафанаїл, учень третього класу. Це, Нафаню, друг мого дитинства! В гімназії разом учились!

Нафанаїл трохи подумав і зняв шапку.

- В гімназії разом учились! - продовжував тонкий. - Пам'ятаєш, як тебе дражнили? Тебе дражнили Геростратом1 за те, що ти казенну книжку цигаркою пропалив, а мене Ефіальтом2 за те, що я ябедничати любив. Хо-хо… Дітьми були! Не бійся, Нафаню! Підійди до нього ближче… А це моя дружина, уроджена Ванценбах… лютеранка…

Нафанаїл трохи подумав і сховався за батькову спину.

- Ну, як живеш, друже? - спитав товстий, захоплено дивлячись на друга. - Служиш де? Дослужився?

- Служу, милий мій! Колезьким асесором3 уже другий рік, і Станіслава4 маю. Платня погана… ну, та Бог з нею! Дружина уроки музики дає, я портсигари приватно з дерева роблю. Чудові портсигари! По карбованцю за штуку продаю. Якщо ж хто бере десять штук і більше, тому, розумієш, знижка. Перебиваємось сяк-так. Служив, знаєш, у департаменті, а тепер сюди перевели столоначальником по тому ж відомству… Тут буду служити. Ну, а ти як? Либонь уже статський5? Га?

- Ні, голубе мій, бери вище, - сказав товстий. Я вже до таємного6 дослужився… Дві звізди7 маю…

Тонкий раптом зблід, скам'янів, але скоро обличчя його скривила широчезна посмішка; здавалося, що від обличчя і очей його посипались іскри. Сам він зіщулився, згорбився, звузився… Його чемодани, клунки і коробки стиснулись, поморщились… Довге підборіддя дружини стало ще довшим; Нафанаїл витягся стрункої застебнув усі ґудзички свого мундира…

- Я, ваше превосходительство… Дуже приємно! Друг, можна сказати, дитинства, і раптом вийшли в такі вельможі! Хи-хи.

- Ну, годі! - поморщився товстий. - Навіщо цей тон? Ми з тобою друзі дитинства - і до чого тут це чиношанування!

- Та як же ж… Що ви… - захихикав тонкий, ще більше зіщулившись. - Милостива увага вашого превосходительства… ніби життєдайна волога… Це ось, ваше превосходительство, син мій Нафанаїл… дружина Луїза, лютеранка, певним чином…