Читать «Дніпрові пороги» онлайн - страница 59

Російський академик Лерберг, кінця XVIII і податку XIX віків, про Кичкас писав так:

«На чотири верстви нижче острова Вербового береги ріки Дніпра швидко сходяться між собою протягом 300 саж. В такій широчині Дніпро тече півтори верстви на південний схід, а потім того, здавлюючись ще більше, зразу повертається на південний захід. Через те правий берег обертається на досить великий ріг, який зветься Кичкас. Тут найбільший і найкращий перевіз для татар, бо в цьому місці протока не ширше 150 ступенів, береги його спадисті і земля одкрита».

На планах Дніпра XVIII віку Кичкаський перевіз зветься «великою переправою».

Нижче Кичкаського перевозу, по середині Дніпра, виступають одна за одною забори Карлова та Бруньова, а за ним іде острів Чорний, або Стріліцький, інакше Хведоришин, який належав колись землевласниці Ганні Хведорівні Марк, інакше Хведорисі, як її звали місцеві селяни.

Далі виступають величезні три скелі Стовпи, праворуч.

Із них той, що ближче до правого берега Дніпра, зветься Диван Цариці.

Кажуть, що на цій скелі сиділа цариця Катерина, як їхала зі Катеринославу до Херсону. Та це так тільки кажуть, а справді цариця тут ніколи не була. Тут, кажуть, був вибитий якийся напис, а який саме, зовсім невідомо. Одно можна сказати, що Диван Цариці — це одно з найкращих місць на Дніпрі нижче порогів його. Коли близько підійдеш до того каменя та вилізеш на середину його, де саме є той Диван Цариці, і скинеш очима на північ, супроти течії Дніпра, то тут побачиш уже іншу картину, зовсім не таку, яка була в порожистій частині Дніпра. Тут Дніпро, вирвавшись з тісних гранітових берегів Кичкасу і опинившись на повній свободі, далеко розливається по широкій, розложистій низині і спокійно плине вперед. Тут не чути ні того шуму та реву й плескоту, немає й того водокруття, які були на порогах Дніпра. Перед очима людини велика, могутня ріка з чистою та прозорою, як той кришталь, водою, в якій одбивається високе, голубе, безоднє небо і вкупі з небом переливається південне, гаряче, ярке сонце. Ця картина не зве рушує нерви людини, не викликає її на боротьбу з грізною стихією навпаки того, вона заспокоює, милує душу її, як милує ніжна, люляча мати дорогу, любу дитину свою. Але докотилась та ріка де величезних каменів Стовпів і тут розлилась — розійшлась на дві великі течії: на так званий Новий Дніпро, який круто поверну! і пішов ліворуч, і на так званий Старий Дніпро, який пішов прямо праворуч.

Коло підніжжя Середнього стовпа, на камені, який піднісся трохи вище рівня води, є глибока ямка, яка зветься Запорізька миска; та миска має півтора аршини завглибшки, а три аршини в поперечнику. Старі лоцмани оповідають, ніби з тієї миски запорожці їли галушки, а робили вони це так: брали ложки по три аршини завдовжки, сідали округ тієї миски один проти одного та через миску й годувались такими ложками: цей подавав галушки тому, а той цьому.

Чи справді ж таки запорожці їли з такої миски галушки? На таке питання можна одповісти тільки одно: «По вере вашей дастся вам». А от що на тих Стовпах жила людина уже в передісторичні часи, тому є наочні докази.