Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 294

Не таких слів розради чекала від Ореста Білинського. Те, що він їй сказав, міг би повторити першій-ліпшій матері в такому, як Олена, становищі. Діткнена його холодною, як їй видалося, безсторонністю, Олена звільнила свою руку з його долоні.

Орест Білинський встав і, не спитавши дозволу, закурив. Згадав, що ще сьогодні повинен бути в суді, тому радий був би якнайскоріше довести до кінця цю розмову.

— А тепер слухаю вас, пані Оленко.

Олена вмить відчула зміну в його ставленні до її особи. Нерішуче підвелася:

— Може, пан меценас поспішають кудись, то я проведу і по дорозі викладу всю справу, бо я не хотіла б…

— Але ж, Оленко, — взяв її за плечі і посадив знову у крісло, — для вас у мене знайдеться час.

Знову беззастережно здалася на його осуд. Розкрила сумку, знайшла потрібний лист і, не подаючи його Орестові Білинському, почала:

— Це досить незвичайна справа, пане меценасе. Лист адресований моїй дочці, але із змісту видно, що писаний мені. Очевидно, вже сам господь скерував так, що лист попав у мої руки. Я не знаю, я боюся уявити собі, що було б, якби цей лист прочитала Зоня. Та особа хіба з розуму зійшла, вона пише… мені дуже соромно, важко, пане меценасе, говорити про ці речі. Я не знаю, як можна так? Вона пише і нахабно твердить, що Зоня не заперечує… Ніколи, пане меценасе, ніколи не повірю, — Олена почервоніла так, що й очі зарожевілися, — щоб Зоня, сама Зоня могла чіплятися жонатого чоловіка. Тому я хочу просити пана меценаса якось зняти наклеп з моєї дитини. Така напасть, така напасть на нас…

Олена пригубилася до склянки з водою. Рух, яким витерла хусточкою губи, якоюсь далекою асоціацією викликав у його пам'яті русяве дівчатко з Лісок. Чи кохав його? Була це, можливо, любов у потенції, зрештою, як і багато інших справ його життя того періоду.

«Єдиний свідок моєї юності!» — подумав розчулено.

— Ви пригадуєте собі, пані Оленко, як я був у вас перший раз і ви знайомили мене з своїми дітьми, прошу пробачення, паннами? В мене вже тоді вкралося підозріння, що ви надто односторонні у характеристиці своїх дітей. Хочу сказати, що ви тоді вже надто упрощували їх характери.

— Направду? — перелякалася Олена. — Вам здавалося, що я не досить добре знаю своїх дітей?

Чому ж він тоді, її приятель, не перестеріг матір перед її сліпотою? Може, коли б знала, в чому її помилка, то і долі її дочок пішли б іншими дорогами?

Дивилася на нього повними докору очима і ніяк не могла зрозуміти загадкової усмішки на його обличчі. Власне, і не на обличчі, бо його до половини закривала борода, а в лукаво прищулених очах.

— Нагадуєте мені, пані Оленко, одну наївну дівчинку з Лісок. Не можна так… — поклав руку їй на плече, — не можна так упрощувати життєвих явищ.

Олена подумала, що їй треба точніше викласти свою справу, бо він, мабуть, не зовсім розуміє, чого вона хоче від нього.