Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 15

Ірина Вільде

— Дозволь мені перебити тебе, мамцю. У Луврі є картина українського художника Їжакевича.

— О боже, на тридцять мільйонів народу одна картина в одному світовому музеї! Та це хіба не сміх, а ти ще гордишся тим… А де ваша музика? Ви всюди кричите про себе, що ви дуже музикальні… Де ваші Бетховени, Шопени, Римські-Корсакови?

— Почекай, мамцю, коли вже на те пішло, то Чайковський українського походження.

— Гоголя батько теж був українець, а син не захотів ним бути, і я його розумію. Я його прекрасно розумію.

— Мамцю, не хвилюйся так, бо це може тобі зашкодити… Я хочу тобі пригадати, що не такі ми вже й бідні духом. Мелодійність української пісні відома на цілий світ, а українська мова на третьому місці по милозвучності… Ти зовсім наче не з нашої планети…

— Знаю… знаю… ви співучі… ви танцюючі, але не для себе. Все це тільки напоказ для сусідів… а для себе маєте пресумні думи… геній вашого народу розтрачується на те, щоб подобатись чужинцям, щоб десь хтось похвалив вас… Блазні — от хто ви! Співами й танцями ви робите політику, бо не маєте чим іншим… Для пропаганди української справи будете гопака витинати, а для себе дома маєте Україну з терновим вінком і кайданами на руках. Вашої відваги вистачає якраз для того, щоб повісити на стінах рушники з революційним вишиваним гаслом: «Борітеся — поборете».

— Що з тобою, мамцю! Я тебе не впізнаю!

— Не пізнаєш? А як же ж ти можеш мене пізнавати, коли ти мене ніколи не знав?

— Так, я тебе не знав… Але почекай, почекай, — потер за звичкою хребтом долоні своє породисте підборіддя, — а як же ж я прожив стільки років з людиною, якої не знав?

Стало йому лячно. Такий вибух може бути останнім спалахом енергії перед смертю. Натален буде вмирати. Тепер уже не сумнівався щодо цього. Підсвідомо втягнув носом повітря: поміж пахощі одеколону виразно просотувався трупний запах живої ще людини. Як сповідник знав добре цей зловісний запах. Так. Кінець. Такий несподіваний. Наталка Річинська вдруге показала свій характер. Що за сила волі, що за нелюдська завзятість стільки років вміло грати роль провінціальної (овшім, овшім) їмосці поруч з такими мислями, з такими поривами в душі!

Раптом начеб хто взяв за руку і з темної кімнати повів на сонцем залиту веранду: а чого ж дивуватися? Таж вона з роду Річинських! Не міг зміркувати, чим це пояснити, що мати і син, такі різні по натурі, такі чужі собі в житті, в цих питаннях думали застрашаюче однаково. Яким робом пояснити цей процес? Прийшло Ілаковичу на думку словечко, що ним залюбки грався Славко, — «євгеніка». Чи має вона тут якийсь вплив?

Може, справді Натален зробила помилку у своїм житті, що вийшла заміж за українця, та ще попа?

Була б одружилася з німецьким чи французьким швейцарцем, і не терпіла б ні вона, ні її діти почуття меншовартості.

Яку фатальну помилку вчинили ви, пані Наталко.